Розділ «ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА»

– Що таке? – обзиваються до неї з другого боку.

– Кисет... – пiднявши кисета вгору, показує вона.

– Кисет? – не наш! – та й пiшли собi. Чiпка побiг пiдтюпцем. Тим часом Галя на кисет роздивлялася, розшморгувала, заглянула всередину, полапала рукою та й знову зашморгнула...

– Мiй... мiй... Галочко! – каже стиха Чiпка, добiгаючи до неї.

– У-у-у, йолопе!.. Як квочка з курчатами, так ти розгубився з своїми, думками... Не знаєш, що й дiєш!.. Сунула йому кисет у руки, а сама швидше за хвiртку.

Глянув Чiпка на кисет... Що за бiс? Тютюну було не бiльше жменi, а це так оддулося... Що воно? Розшморгнув, полапав, – м’яке; витяга: – другий кисет, з синьої шовкової матерiї, вишитий червоними квiтками й кругом обсаджений червоними китицями!.. Очi в його заграли; по виду розлився усмiх...

– Любо моя!.. кохання моє! – прошептав вiн i весело повернув до товариства.

XXIV. РОЗБИШАЦЬКА ДОЧКА

Цiлий тиждень лив дощ, як з вiдра. Цiлий тиждень не виходив Чiпка з двору. Усе собi по хазяйству: то коло того, то коло другого.

– Знаєш що, сину? – каже йому одного вечора мати, прядучи вовну, – знаєш що? Оце я дивлюся на тебе й на себе та й думаю: я вже стара, нiкчемна стала; уже менi важко iнодi й у печi витопити... Чую, як сила моя упада, смерть наближається... Ти б одружився, сину! Не доки його одкладати... Уже, слава тобi господи, другi твоїх лiт дiтками любуються, а ти все бурлакуєш та, мов загубив що, ходиш... Хiба мало дiвчат у селi? Сподобай яку, та поки пилипiвка не зайшла, одружися, сину... I сам не будеш свiтом нудити, й менi помiч буде!

– Шкода, мамо! Нема по менi дiвчат на селi.

– Чому нема, сину? Он, Христя Бондарiвна, Мотря Книшiвна, або Катря Остапiйчина? Чим не дiвчата?.. Що небагатi? Та багата й не пiде, сину, на такi злиднi, як у нас... А все ж вони дiвчата, як слiд: хорошого, чесного роду, робочi, слухнянi... Оженися, сину, оженися, мiй голубе! Хай хоч на старiсть доведеться менi тебе в парi побачити...

– Шкода, мамо.

– Чого шкода. Шкода, кажуть, лихий чоловiк! Доки ж його отак волочитися? поки й голова посивiє?

– Прийде пора, – прийде сама.

– Хiба яка городянська повiя... А вже доброї не дiждеш, щоб прийшла сама.

– Уже яка буде, така й буде.

Замовкла мати: бачить – не переможе сина. Замовк i Чiпка, думаючи своє про себе.

Пiсля цiєї розмови дiждали недiлi. Хмурне небо розгодинилось, блиснуло сонечко ясне, повiнув вiтрець, стряхла трохи земля.

– Я, мамо, – каже Чiпка, – пiду в Омельник на ярмарок: чи не куплю коняки?