Розділ «ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА»

– То ти хоч би пику вмив, – докоря йому Лушня.

– На бiса я буду мити, коли дощ i без того обмиє.

– Ну! У тебя, брат Максим, как я вижу, маладцы таварищи! – обiзвався до хазяїна один з москалiв – душкар.

– Та ще ти й не бачив, москалю, наших славних дiл! – одказує Лушня, вдаряючи пушкаря по плечi рукою й опускаючись коло його на лаву. – Ось поживи лиш довше з нами, – тодi побачиш, чи молодцi, чи нi!

– Да уж, брат, i без таво видно, какие маладцы! Во, посмотри на ефтаво! – махнув рукою на Чiпку. – Да он бы пушку одним взглядом сбил с позиции... Смотри: у, какой!!.

Чiпка не чув нiчого того. Пiсля вчорашньої стрiчi, вiн сидiв мовчки в кутку, та тiльки знай кидав свiй бистрий погляд на тi дверi, якими вчора увiйшла Галя. Думки його далеко лiтали; вiн не чув, не дослухався, що верзло товариство. Кагал, гармидер стояв у хатi, як у жидiвськiй школi, аж поки Максим не почав частувати. Тодi все затихло... роти заремигали; пальцi раз по раз опускалися то в миску з капустою, то в полумисок з огiрками. Усi мовчали, надолужали над снiданням. Чутно тiльки було, як на зубах трiщали огiрки, капуста; як роти жували, плямкали...

– Суха! – перегодя трохи крикнув Матня, насилу проковтнувши цiлу жменю капусти.

– Пiдмочимо, – обiзвався Максим, беручись за боклаг.

Пiшла рядова кругом столу; знову пальцi заходили; роти заплямкали...

– Удавився! – каже, iкнувши, Матня i положив хлiб на стiл.

Усi зареготали, глядя на розкуйдану голову, на одутлу пику Матневу.

– Проткнемо! – одмовляв Маским, узявши боклаг у руки.

– Оцього, дядьку Максиме, – каже Лушня, – тiльки прийми, то не знатимеш, як i одгребтися!

– Ничаво! – одказує по-московськи Максим, пiдносячи чарку Матнi.

– Вот ты и хахол, – обiзвався до Матнi москаль-пушкар, – а, право, порядки знаешь! Тебе бы толька гасударю служить...

– Служили ми вже, брате москалю, – одмовляв Матня, – всюди, та дозналися, що – нема краще, як боклазi з горiлкою служити!..

Смiх, регiт окрив усю хату.

– Вот, што правда, то правда, – каже москаль, регочучись.

Максим обiйшов по третiй.

Пiсля третьої розв’язалися язики. Пiднявся крик, регiт, гомiн. Утомилися вже роти жувати, – давай балакати. Там, у кутку, троє завели рiч про теперiшнє життя трудне; другi зняли мову, як панiв дурили; третi – згадували вчорашнє погуляння, а четвертi – про давнiшнє гуторили... Звiсно, дванадцять душ: кожен по слову, – то й то дванадцять слiв. А то ж то як усi разом загомонiли, та той тiєї, той своєї! Нiчого не розбереш; нiчого виразно не чутно; один крик, галас.