Розділ «ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА»

– Ти... ти кохаєш мене?.. любиш мене?.. моя ясочко!.. Правда, кохаєш мене?..

Галя, як змiя, обвилась коло його шиї й мiцно стиснула її своїми руками; уста черконулися уст, – та й злилися в довгий, гарячий поцiлунок... Чiпка од нестями розвiв руки. Галя висковзнула– i скрилася.

Опам’ятався Чiпка. «Тiльки ж, тiльки що тут була...» – думав вiн, та давай кругом себе шарити. Нiде нiщо нi шерхне, нi стукне. Вiн пiдвiвся з долiвки... Темно, пусто, тихо... Обмацав вiн кругом сiни... нема! «Не чуть же було, щоб i дверi скрипнули», – подумав вiн, i став прислухатись. Було тихо. кругом, як пiд землею... «Утекла!» – промовив вiн сам до себе; засунув надвiрнi дверi i тихо побрався у хату, де спало п’яне товариство.

Довго ще качався вiн на лiгву; прислухався, як стукотало серце; чув, як барабанив дощ у вiконницi, як пiвнi викрикували; братчики спросоння бурмотали; думав, як це воно випало так несподiвано; радiв, як дитина iграшцi; дивувався, як злодiй, що, укравши в старця торбину з цвiлими сухарями, знайшов у нiй страшенну силу грошей... Тiльки перед свiтом заплющив очi – i заснув тихим, одрадним сном.

Нерано прокинулись братчики. Дощ невгавав, а по-вчорашньому сiяв, як крiзь сито, й поривав до сну.

– Ану! рушай, братця, пора! – гукнув Лушня на всю хату, скочивши на ноги.

Один за другим стало товариство рушати. Один Матня не пiдводився. Другi повиходили в сiни; повмивалися водою, що стояла в дiжцi; знову ввiйшли в хату. Матня ще лежить та зiхав на все горло. Незабаром до них i хазяїн прийшов.

– А що, дядьку Максиме, – пита Матня, розвернувшись, як кнур на барлозi: – чи буде чим похмелиться?

– Хiба ж тобi так у горло й лити? – одказав замiсть Максима Лушня.

– А хiба менi дорого встати?

Та з цим словом швиденько скочив на ноги, та – нечесаний, розкудланий, з заспаною, невмитою пикою – так i посунувся за стiл. Максим поздоровкався з панiбратчиками, вийшов з хати.

– Та воно б же годилося й поприбирати, – сказав хтось з гурту. – Ач, яке райно!

– То вже хай хто хоче... – одказав, позiхаючи, Матня.

– А ти? – питає Лушня, гостро глянувши на його.

– Про мене – й так гаразд...

– А як горiлки нема?

– Тому, що райно в хатi...

– Ну, так що ж?... Хiба воно буде за горiлкою у рот тягтися? Хай собi лежить долi, та й годi!

Поки Лушня з Матнею вели таку розмову, другi, кожен вхопивши по оберемку, витаскали всю солому з хати. Тим часом вернувся й Максим з учоращнiм боклагом; за ним увiйшла й москалиха, несучи в однiй руцi два хлiби, а в другiй – здоровенну миску капусти...

– Оже й справдi похмелятись будемо! – каже, усмiхаючись, Матня, вглядiвши москаля з баклагом.