Розділ «ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА»

– Галочко!..

– Геть, одчепись!..

Устала вона од його, одiйшла, сiла край вiкна, що виходило прямо на поле, та й послала очi далеко-далеко, де сходились тумани з туманами, де сивiло небо, спускаючи краї свої на землю. По личку її, сумному й жовтому, раз по раз пробiгали якiсь смужки. Чiпка дивився на неї та дивувався, що з нею сталося... А вона не спускала очей з вiкна. Чiпка бачив, як вона поблiдла, як заблищали в неї очi, як двi гарячi сльози скотилися по личку... додолу. Вiн дивився на все це, а серце його, неначе хто давив у лещатах, – так йому було боляче та трудно...

– Галю! рибонько моя! чого ти плачеш? – питає вiн, пiдступивши до неї. – Чому ти не повiдаєш менi свого горя?

Галя закрила очi руками, захитала головою... Чiпка присунувся до неї.

– Галочко!.. люба моя!

Вона схилила на косяк голову, стиха плакала.

– А я думав... – каже Чiпка, стиха доторкнувшись до голови її. – А я думав: пiду до неї... провiдаю її... Мати скребе голову: женись та й женись!.. дiвчат менi рає... (Галя притихла, наче заснула.) Та не приймає їх моє серце... Пiду, думаю, до своєї голубоньки... скажу їй...

Та, тихо схилившись, злегенька поцiлував вiн Галю в незакриту щiчку. Галя здригнула, пiдвелася... Очi заплаканi; личко од натовпу почуття та вiд слiз горiло. Глянула вона на його та якось жалiсно запитала:

– Чому ж ти батьковi та матерi не сказав?

– Я хотiв, моя горличко, тебе попереду спитати... Чи пiдеш за мене?.. чи вподобала мене, моє кохання?..

Галя – мов ожила. Випрямилась, довго й пильно дивилась на Чiпку – немов вивiдувала правди. А це зразу, як заломить свої руки – аж пальцi захрущали... В очах у неї заграла одрада – не одрада, зло – не зло, щось добре, любе, а разом хиже й лихе.

– Чому ж ти менi давно цього не сказав? – скрикнула вона. – Чому ти не сказав менi цього тодi, як я вiльна була?.. як вiнок плела?.. Як по широкому полю, по луках квiтки збирала?.. Гуляла по свiту, – нема впину, нема заборони... А тепер?.. тепер...

Вона знову заламала руки, – знову, як поламанi, захрущали пальцi; на очi навернулися сльози – от-от бризнуть...

Чiпка – сам не свiй. Зблiд на виду, опустив голову, – та нешвидко вже стиха, боязко запитав:

– Що ж тепер, Галю? що?.. Скажи менi... все, все!..

– Шкода... засватана вже я!..

З очей хлинули сльози в неї, облили личко... Закрила вона його рукавом, знову опустилася коло вiкна на стулець, схилила на руку голову та нерозважно плакала...

Як хто гострий нiж угородив Чiпцi в серце, – так невеличкi тi три слова. Як обухом гамселив у його голову, – так одзивалося в нiй гiрке ридання Галине... Вiн хапався за думку, – що тепер робити, – та голова й пам’ять уже не служили йому... Думки рвалися на шматочки; вiн силився звести їх докупи, напряг розум... та, здається, й розум його покинув... Нiчого не пригадає... Чує тiльки, як у головi гуде, шумить, дзвонить; як серце раз по раз тiпається, наче збирається вискочити...

Не знаючи, як, з чого почати, вiн вхопився за першу думку, насилу вимовив: – Коли ж це?.. як?.. за кого?..