Розділ «ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА»

Галя нiчого не одказала. Вона поставила печеню на стiл, сама задивилася на Чiпку.

– Здоров був, давнiй знайомий! – мовила вона до його, любенько всмiхаючись.

– Здорова, Галю, – одмовля Чiпка.

Серце в його забилось; любо йому стало, весело, що Галя ще й досi пам’ятає його.

– А ти як його знаєш? – пита її батько.

– Вiн мене, поганий, злякав був – отут на полi, – защебетала весело до батька Галя, вказуючи рукою в той бiк, де злякав її Чiпка.

– Як же вiн тебе злякав?

– А так: я сидiла, вiнок плела; а вiн скрався, – та й злякав.

– Ага... Ну, йди ж спати, сороко! – каже батько.

– А то зостануся тут – на його дивитись, чи що! – хутко вимовила Галя й юркнула з хати.

«Раю мiй... щастя моє! – подумав Чiпка. – Ще ж ти не втекло вiд мене й досi?!.»

Пiсля вечерi подiлилися грiшми; заховав кожний по три сотнi. Потiм унесли соломи; розiслали долi; заслали ряднами, полягали покотом.

Незабаром усi, як побитi, поснули. Один Чiпка не спить. Перекидається з одного боку на другий, мов що кусає його; душно йому, важко; плющить вiн очi... Йому ввижається – Галя. Така ж весела, хороша, – хоч би на крихту змiнилася; така ж смiлива, жартiвлива... «А то ж то й вона, – дума Чiпка, – розбишацька дочка!.. Дивно й чудно... Хай ми: волоцюги, пройдисвiти, – часом без шматка хлiба, в дранiй одежинi, без шага грошей за душею, з одними голими руками, босими ногами, та з голодними ротами... нi добра, нi достаткiв... хай ми крадемо, розбиваємо... голову пiд усякi пригоди пiдставляємо... хай, кажуть, ми... А москаль?.. Хата – як рай той; жiнка – як панi; одним одна дочка – янгол... а худоби всякої, багатства?.. А й вiн!.. I вiн – такий же бурлака, такий же злодюга, розбишака, як наш брат!.. Чого?.. для чого?.. Навiщо це йому?.. Чудно й дивно!»

I лупить Чiпка свої очi у темну темноту; дивиться-доглядається, прислухається... Нiчого нi видно, нi чутно. Тихо, сумно... Ось щось зразу залопотiло... Мороз пробiг вподовж спини; волосся полiзло вгору... «Ку-ку-рiку-у-у!»-прокричав десь поблизу пiвень – i замовк... Чiпка сплюнув; перекинувся на другий бiк. Знову тихо, сумно... Ось хтось з товариства гуконув сонним голосом: «Глуши, брат, його!.. глуши!.. Ану-ну... от-так його! от-так!..» Глухо пронiсся той викрик по хатi; страшно, тяжко, немов голос з-пiд землi; черкнувся вiн Чiпчиного вуха та й замер... наче проглинула його тьма темна.. «I сниться ж йому, що недавно очевидячки було!» – подумав, здригнувши. Чiпка... А тут сон – мов безвiстi забiг, i на думку не зiйде. «Пiти хоч люльки покурити».

Устав Чiпка тихо; налапав дверi; нишком вийшов у сiни. Темно, око виколи. Насилу Чiпка намацав сiнешнi дверi. Загарчали вони, як собаки, не вiдчиняючись. Одначе важка рука Чiпчина їх подужала: вони подалися-таки геть, зарiзавшись у долiвку...

Вiн вийшов на рундук. Дощ пороснув йому в гаряче лице, густий та холодний.

– Пху, навiсний! коли вже ти перестанеш? – сказав уголос Чiпка та й подався у сiни, витираючи свиткою вид. Далi – став над порогом; послав руку в кишеню, витяг гаман, люльку, наложив тютюном; налапав у гаманi крицю, кремiнь; приложив губку... Черк! I посипались, як зорi, яснi iскорки додолу. Темнота усмiхнулася, побачивши хоч невеличкий свiточок... Губка засичала на кременi. Узяв її Чiпка обережно, положив у люльку, придавив нiгтем. Потяг раз, удруге – осiяли сiни й важкий дим потягся невеличкими мотузочками, закручуючись угорi, мiшаючись з темрявою... Стукнув верхняк; дзенькнула криця об кремiнь, падаючи в гаман, i, зашморгнувши його, послав Чiпка назад у кишеню.

Обперся Чiпка об одвiрки, одхилив трохи дверi, випустив дим надвiр, де вiн змiшувався з дощем i зникав у темрявi. А темрява стояла страшенна, чорна: дальше одвiркiв нiчого Чiпка не бачив, хоч як не прищурював своїх бистрих очей, як не придивлявся, щоб розглядiти, як воно у москаля в дворi... Однi тiльки вертунцi часом лiтали перед його очима.

Коли це – чує Чiпка – рипнули дверi. Чиясь тиха поступ зашамотiла в сiнях. Чiпка одкрив верхняк, потяг люльку, – огонь осiяв сiни i... диво... перед Чiпкою стояла Галя! У тонкiй, бiлiй сорочечцi, трохи розхристанiй, в однiй спiдницi, з розкинутими косами, що, як двi гадини, спадали на її бiлу шию i спускалися на мов виточенi з бiлого мармуру плечi, – стояла вона перед ним, як русалка, з кухликом у руках.

– Галю! – тихо скрикнув Чiпка.