Розділ «ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА»

– Щоб вас чорт побрав! щоб ви вилопались! – лаяв вiн. – Ждав-ждав, уже й спав, нема... як у воду упадали. Уже мав був додому вертати...

– Не журися! Довго ждали, та добро придбали, – каже йому товстенький чоловiк, указуючи на Чiпку, – От, не видав, – одказав незнайомий та, не глянувши на Чiпку, перший скочив на повозку.

За його приводом побралося усе товариство: то на одну, то на другу... Швидко вони покотили полем, – тiльки кiнськi пiдкови хляпали та калюка на всi боки їзбiгалися од прудкої їзди...

Перед свiтом вертало двi повозки – прямували навпростець до Гудзевого хутора. На них – повно наших рибалок. Деякi лежали та спали; деякi так хилялися – дрiмали; а два – поганяло. Доїхали до двору. Товстенький чоловiк скочив з повозки, пiдiйшов до хати.

– Явдохо! Явдохо! – гукає пiд вiкно. – Вiдчини! «Це ж москаль!!. – подумав здивований Чiпка. – Я-бо й чую – знайоме щось... Так, бач, чого вiн багатiє та щороку строїться?!»

Блиснуло свiтло в щiлину вiконницi; скрипнули дверi; брязнув цеп бiля ворiт; кинулись собаки. Ворота розчинилися. Повозки пiд’їхали до рундука, стали.

– Ну, тепер у хату, пани молодцi! – каже москаль: – повечеряємо. А ми с Сидором коней розпряжемо.

– Давай, розпрягем! – одмовив Сидiр по-московськiй i скочив з повозки до коней.

Повставали й другi з повозок, посунули в темнi сiни, а потiм – у хату, звiдки свiтилося свiтло. Чiпка йде за другими, не пам’ятає сам себе: його обхопили i страх i радiсть. «Може, тепер вона не пiзна тебе? забула вже?.. А може?..»

Тут саме ввiйшли в хату. Хата простора, чиста; кругом стiн липовi лави, чистi, аж полискуванi; в кутку образи мiдянi розтворчатi, як у кацапiв; по стiнах – пiд склом картини; стiл – трохи не через усю хату; на столi свiчка горить...

– Добривечiр у хату! – привiтали всi москалиху, що стояла посеред хати з ключами в руках.

– Або доброго ранку, – одказала вона.

– А хiба воно вже ранок? – пита хтось з гурту.

– Та вже незабаром i свiт, – одказує москалиха.

– Бач, а менi, мов, усього година минула, як виїхали.

– Гаразд, мабуть, порались... А чи стоїть же то шкурка за вичинку?

– Питайте он того, – одказує чоловiк у московськiй одежi, тикаючи пальцем на Чiпку. – Ми оце порiшили: отаманом його наставити.

– Хто ж то? – питає москалиха, прикро дивлячись на Чiпку. – Щось, мов, знайоме, здається?..

– Чого ти, тiтко, обдивляєшся мене, як вовка? Я такий же, як i всi, – каже Чiпка, не видержавши пильних оглядин.

– Та я немов тебе де бачила?