Розділ «ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА»

– I воно так слiд добрим людям робити?! – призро кинула вона цим питанням у вiчi товариству.

Регiт стих; усi похнюпили очi в землю; одна тiльки Галя гостро дивилася на всiх гультяїв – i червона краска грала на її щоках, тодi як серце пiдкидалося в грудях, а груди поривчато дихали. Разом i лиха й хороша була вона в ту годину. Як вовчиця, оберiгаючи дiтей, уся наїжиться, жде тiльки одного замаху, щоб разом кинутись на свого ворога – так вона – гордо й призро дожидала ще хоч одного слова... Слова не було.

Чiпка помiтив скриту бурю, похопився промовить: «Ходiм, пани-браття, в свiтлицю, бо тут з бабами нiякого пива не звариш... хай вони собi прядуть...»

Як ноги вломили братчики з хати – мерщiй перейшли за Чiпкою в свiтлицю, Мотрi зробилося так тяжко на душi, так гiрко на серцi, що вона аж не зисидiла на гребенi; встала, побралася на пiч, лягла – та так i залилася сльозами. А Галя, оставшись одна, думала: «Пiдожди ж! Пiдуть твої братчики... це вже не первина... постiй же... проклятi, каторжнi!» – i лютувала разом на Чiпку i на його товариство.

А в свiтлицi тим часом обходила рядова, розв’язувала й без того смiлi язики, дурманила безпутним життям задуренi голови, надавала силу i без того дужiй волi; неслися смiхи, реготня, гвалт окривав хату i несамовито вривався в другу, де була Мотря з Галею.

– А що, отамане? – обертається Лушня до Чiпки: – в яку мутну воду закинемо сю нiч свiй невiд?

– Коли б так, щоб i недалеко, i рибки пiймати, – вставив червоний, як пiсля лазнi. Матня.

– Ми оце з Петром, – веде далi рiч Лушня, – налагодились до Хоменка на хутiр.

– Воно туди й небезпешно, – обiзвався хтось з гурту: – в його така вармiя...

– Та правда, що в його три сини, як кати, – каже Лушня, – та й сам такий, що, посмоливши вiрьовку, ведмедя вдержить, – та сiлькiсь! Он той братко припас задля його таку важну штуку, що й не здивує. – Кажучи се, Лушня показав на москаля Сидора.

– Яку? – питає Чiпка, котрий до того мовчав. Сидiр витяг з-пiд поли рушницю, мовчки показав Чiпцi. Той понуро глянув – i нiчого не одказав.

Обiйшла ще раз чарка кругом столу, – посоловiли в кожного очi ще дужче.

– Та коли йти, братця, то вже й пора, – своє-таки Лушня.

– Чи пора, то й ходiмо, – понуро одказав Чiпка, пiдводячись.

За ним повставали другi. Випили ще на дорогу; вийшли з хати. Чiпка погасив свiтло – i собi за ними... «Кукурiку!» – прокричав на сiдалi пiвень, залопотавши крилами. Усi кинулись.

– Пху, проклятий!.. перелякав!!. – обiзвався Лушня.

Галя почула, що п’яна зграя побралася. «Чи то ж то й Чiпка пiшов, чи, може, в свiтлицi?» – подумала вона, взяла свiчку i пiшла в свiтлицю.

У свiтлицi не було нi душечки. На столi стояли порожня пляшка з горiлки, та три порожнiх чарки, та два полумиски на денцi з росолом, – видно, були з огiрками. На столi поналивано горiлкою, понакришувано хлiба, де-где валялися недоїденi гузки з огiркiв. Пiд столом валявся порожнiй боклаг, аж воронка торохтiла. Ослони в хатi попереставлюванi: один вздовж, другий впоперек. Накурено так, що дихати важко було; страшенно смердiло горiлкою... Сказати: була то не свiтлиця заможного хазяїна, а корчма п’яна!

Галя не могла довго побути в нiй, так її давив дим, змiшаний з горiлкою. Вона грюкнула дверима – i увiйшла до себе в хатину, де стояла її постiль, заслана добрим коцем. Галя зняла коц, мала була лягати, – та сама незчулася, як опустилася на стулець, обперлася на стiл рукою, на руку схилила голову – i задумалась... Довго вона думала; потiм покотилися з очей сльози i, заливаючись ними, вона впала на постiль; довго-довго плакала, та незчулася, як i заснула. На столi свiчка догорiла й сама потухла...

Мотря, качаючись на печi, цiлiсiньку нiч не спала, теж плакала. Так її вразили лихi речi «проклятих людей». А скiльки-то думок переплило в материнiй головi за ту нiч! Думала вже всяко. Думала пiти сказати на сина, що вiн розбоєм промишляє, щоб узяти його разом з його лихою ватагою: тодi вона буде знати, що вже немає в неї дитини! То знов нова думка: а може, оханеться? Та шкода й сердешної Галi – вона так мучиться, так побивається за ним!.. I знову вiзьме жаль материне серце: стане вона молитися боговi, щоб послав їй смерть швидше, та знову плакати... Так цiлу нiч проплакала та продумала.