Розділ «ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА»

Збiгалися люди, як на пожежу, дивитись, а вертаючись додому, вiд страху богу молились.

– Чула? – як божевiльний, вскочивши в хату, скрикнув Грицько.

Христя глянула на його та й пополотнiла.

– Що там? пожежа?..

– Чiпка людей порiзав... усю Хоменкову сiм’ю виполонив!

– О-о-о... – якось чудно загула Христя. Очi в неї розкрилися, боязко й страшно повела вона ними по хатi.

– Уже погнали в город... в тюрму, – каже Грицько.

– А Галя? а мати? – ледве чутно спитала Христя,

– Не знаю... здається, дома...

Христя мерщiй за кожушанку, хапаючись накинула її наопашки та чимдуж побiгла з хати.

Грицько гукав, завертав, кликав. Вона нiчого того не чула, – була вже далеко.

Перегодя трохи вернулася, – як з хреста знята. Вступивши в хату, перехрестилася.

– А що? – спитав Грицько.

– Галя... – знову перехрестилася: – повiсилась...

– Отуди к лихiй годинiї – виторопивши очi, сказав Грицько та й замовк.

Цiлий день вони обоє мовчали: смутнi, блiдi, неспокiйнi, мов дожидали смертi. Двоє дiток їх, хлопчик та дiвчинка, помiтили це, та не розумiючи, вiд чого воно, сидiли собi тихо на печi й шепталися:

– Чого це тато та мама сердитi? – питав стиха хлопчик.

– Не знаю... – одмовила дiвчинка й замахала на хлопчика пальчиком. – Ци-ить! мовчи... битимуть!..

Це вже було туди пiд осiнь, на другий рiк. Сонце заздалегоди, почувши її, надолужало своїм теплом: не грiло, а пекло. Дощ, як затявся, i трохи не на корх лежало на шляху пилу, та стояв вiн i в воздусi, як сивий туман, лiз у вiчi, душив у горлi... Люди знай їздили по шляху: настала саме гаряча пора возовицi. По тому ж самому шляху простувала в Сибiр, на каторгу, цiла валка скованих по руках, по ногах рештантiв, кругом їх цiлий звод москалiв з ружжями.

Пройшовши Пiски, валка стала коло волостi, на вигонi, на перепочинок. То був Чiпка з своїм товариством.