Розділ «ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА»

А Явдоха гризлася з Мотрею, не давала їй спокою. Прийде оце в її хату, перекидає все, лає її. Спершу Мотря одгризалася, не мовчала, а потiм, як побачила, що Чiпка потакає тещi, кривдить її, матiр стару, то промовила сама собi: «Їродове кодло! Ти ж моє добро вкрало, над моєю надiєю насмiялося!» Та як замовкла, то й мовчала вже, що б там Явдоха не казала, не робила. Тiльки обливаючи сльозами поритi недолею та лiтами щоки, прохала в бога смертi. «Господи! – часто й густо мовила вона: – прийми мене, безталанну, до себе! доки вже я мучитимуся на свiтi?»

Думала Мотря про смерть, виглядала її, сподiвалася, а вийшло так, що Явдоха несподiвано вмерла. У недiлю, пiсля обiду, зразу вхопила її завiйна. Душить її, пiд серце пiдступає, у грудях давить, дух випирає...

– Ой лишенько... умираю! – скрикнула Явдоха та й дух спустила.

Галя як з-за угла прибита ходить. Блiда, з заплаканими очима, вона не примiчає, що й волосся вибилося з-пiд її очiпка, – так розпатлана й сновигає, бiлi руки ломить, голосить на всю хату... Де ж? Зранку ще Явдоха така весела була, жартувала, смiялася; а на вечiр – один труп, без дихання, вiд неї... Страшно й тяжко! Чiпка собi блудить, як бовдур, не знає, що й розпочати: чи Галю втiшати, чи коло мертвої порядкувати?.. Одна тiльки Мотря при пам’ятi. Вона не те, щоб рада була, – нi! Вона жалкувала Явдохи: вона бачила тут кару божу. «Отже й померла – без сповiдi, без святого причастя... прости, господи, як...» Одначе вона не дуже й убивалася... А за Чiпку радiла. «Може, хоч тепер кине... тепер нiкому буде настроювати... може, оханеться...»

Третього дня, як поховали Явдоху, справив Чiпка по тещi бучнi поминки. Зiйшлися люди не тiльки з Пiсок, прийшли й з хуторiв. А старцiв-старцiв... як на печерах у Лаврi! Люди обiдали в хатi; для старцiв поприроблювали лави надворi. Понаварювали великi казани всякої страви: Чiпка на поминки заколов свиню, зарiзав три овечки, убив великого бузiвка. А горiлка – як вода, лилась за царство небесне... А пiсля обiду Мотря старцям роздавала по шматку паляницi в торбу, а Чiпка – по сiм гривен у руку.

На другий день пiсля того Чiпка запрiг коней та й поїхав з двору, не сказав i куди. Не було день, два... А на третю нiч вернувся, везучи повнi вози всякого добра. Аж скрикнула Мотря, як побачила. Серце її не видержало, стала вона корити, ганьбити i сина й товаришiв. Тi на докори не змовчали, загризлися з Мотрею. Пристав i Чiпка. Зчинилася в них лайка, буча – Галя перелякалась, заперлась у себе в хатинi. Лушня розпалився, кричав; Мотря собi лаяла; вiн їй збив з голови очiпок.

Сердешна материна голова! «У своїй хатi... волоцюга... розбишака...» Не доказала, залилася гiркими.

Вранцi пiшла жалiтися у волость – не за крадiжку, а за те, що її «волоцюга побив...» За те вона мовчала: боялася за свою рiдну дитину. Набiгли волоснi в хату, де саме гульня йшла. Чiпка зараз до їх. Поналивав так, що ледве додому рачки долiзли. Тим Мотрина жалоба й кiнчилась. Тiльки Чiпка, як пiшли волоснi, розпалився, як огонь, налаяв п’яний матiр «сучкою» i нахвалявся побити... Мотря обливалася гiркими слiзьми та нишком проклинала свою долю, що дала їй таку «прокляту дитину»...

А Чiпка знов засiв – п’є та гуляє з братчиками.

– Нi, – кричить Лушня: – нiколи не буде в тебе, Чiпко, такої матерi, як Явдоха була! Ото – рiдна мати; а це в тебе – собака, а не мати! Гляди лиш, чи не вона, бува, й Явдоху з свiта звела?..

Страшно якось загуло це слово в кожного в ухах. «А справдi, чи не так? – подумав кожен. – Дивись пак: любiсiнька, милiсiнька була жiнка зранку, а на вечiр – тiльки тiло зосталося, та й те задубло!..»

– А й справдi?! – скрикнув Чiпка. Серце в його повернулося... Коли б мати була перед очима, – здається, вбив би вiдразу.

Галя, сидячи у себе в хатинi, гiрко плакала. Як же почула те скрiзь стiну, то зразу кинулась – гадки в неї схибнулися... «А справдi?..» I неначе вiтер провiйнув в її серцi. Одначе чула душа не подалася тому вiтру. «Нi, нi, – шептала Галя: – то зле серце таке тiльки може пригадати... Свекруха правду каже: то матiр господь скарав за таке життя. Нi, Мотря – не така людина...» I Галя одганяла вiд себе, як ув’язливу муху, злу думку.

Як розiйшлась п’яна ватага, Чiпка прийшов у хатину. Галя не видержала, напустилась на його, корила, лаяла, плакала...

– Чiпко, Чiпко! чи я ждала такого вiд тебе, чи сподiвалася? Попустив рiдну матiр на поталу волоцюзi, гайдамацi... I звiр такого не зробить, як ти зробив, i розбишака хижий!..

– Ти чула, що Лушня казав? – спитав вiн грiзно жiнки.

– Лушня?.. Лушня... Коли було серце, котре нi разу не грiла правда, то серце Тимофiйове! Коли чий язик не дубiв вiд брехнi, котрiй немає й назвиська, то язик Тимофiїв! Сучка, а не жiнка тiльки хiба зроде ярчука такого, як Лушня! А ти йому вiриш? ти його слухаєш?..

– Що ж, ти боїшся людського поговору, чи що? Плювати я хотiв на їх поговiр!.. та й на них разом!

– Не поговору, Чiпко, не слави, – перебила його Галя, – хоч i її нiяково слухати, – а правди, котру ти так любиш та нехтуєш... А ще кажеш: немає правди мiж людьми! А де ж у тебе правда?.. де?..

Останнi слова гострим ножем шибонули в саме серце Чiпцi.