Розділ «ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА»

Прокричали другi пiвнi. Коли геть за пiвнiч почувся здалека тупiт, гомiн. Далi – ближче... ближче... коло самої хати... «Їдуть!» – подумала Мотря. «Хоч би ж хоч сюди не заходили», – прошептала. Коли чує – повернули в свiтлицю.

Перегодя трохи рипнули дверi, увiйшов хтось у хату.

– Хто там? – питає вона з печi.

– Це я, – одказує Чiпка.

I чує вона – став над помийницею вмиватись... У серцi їй наче хто гострим ножем шпортонув.

– Що то, сину?

– Нiчого...

– Ой сину, сину! хоч би вже ти на т е не пускався... Хай би крав, хай би грабив... а то...

– А Явдоху хто з свiта звiв? – питає гостро Чiпка.

– Що ти кажеш?

– Хто, кажу, Явдоху струїв?

– То це я, сину??!

– Уже ж не я...

– Спасибi...

Не доказала, замовкла... Запекло коло серця, мов хто огню приложив; плач, злiсть, досада разом пiднiмались з душi, – бунтували стару кров; як обухом, ударило в голову, задзвонило у вухах, потемнiло у вiччю...

– Краще б я руки наложила на себе, нiж таке чути! – прошептала, качаючись на печi та стогнучи.

Незабаром повходили в хату й другi. Засвiтили свiтло. Мотря виглянула з-за комина – i затрусилася... На кожному виднi були слiди свiжої кровi. Мотрi зробилося страшно, холодно. Вона забилась у самий куток печi: трусилася, як в лихоманцi... Далi вона почула, як стали в печi огонь розводити – одежу палити. Вона боялася, щоб не скрикнути, боялася зiтхнути, та все мiцнiше й щiльнiше стискувала зуби, тулилася в куток...

Упоравшись, як слiд: повмивавшись, попаливши, яка була в кровi, одежу, розбишаки погасили свiтло, побрались у свiтлицю.

– О-ох!.. – здихнула Мотря. – Хоч би Галя коло мене... Ох, господи!.. – стогнала вона: – дай менi дожити до завтрього... Одсахнусь тебе... зречусь тебе, мiй сину... моє лихо... перед усiм свiтом скажу... на все село прокричу... Ох!.. Чого хоч нiч така довга?.. чого хоч вона так нешвидко тягнеться?.. Хоч би швидше свiта дiждати... Господи... боже наш! сохрани й заступи...

Та злiзла з печi, впала навколiшки перед образом та тихо й чуло молилася, б’ючи земнi поклони. Не чула вона, коли й третi пiвнi прокричали; не помiтила, коли почало на свiт благословитися. Од щирої молитви одiрвав її, розбуркав несамовитий крик та стук у вiкно.