Розділ «ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА»

– Ря-а-туй-те... Ой... рят-у-у-те!.. – кричало щось пiд вiкном молодим дитячим голосом... Мотря кинулась до вiкна.

– Хто там?.. – питала вона з хати.

– Це я... рятуйте... хто в бога вiрує... Одчинiть-пустiть! – аж плакало та просило.

Мотря тихенько вийшла надвiр – та трохи не омлiла... Перед нею стояла лiт десяти дiвчинка, в однiй сорочцi, об’юшенiй кров’ю, боса, розхристана, розпатлана, – стояла й трусилася...

– Що се?.. що з тобою, дочко?.. чия ти?.. де ти була?.. звiдкiля вирвалась?.. – тремтячи сама всiм тiлом, питала Мотря дiвчинку.

– Ой лишенько... бабусю... Ой... горенько тяжке... – з плачем ледве вимовляла дiвчинка. – Я з хутора... розбишаки були... всiх побили... порiзали... постреляли... батька... й матiр... дiда... бабу... дядькiв... дядину... маленького братика... усiх... усiх... Одна я зосталася... одну мене не знайшли... втекла...

– Як утекла?

– Поїхали... запалили хату й поїхали... Ой... о-ой! бабусю... горенько менi!.. – скрикнула дiвчинка, хапаючись рученятами за Мотрю, – боялася, щоб та, бува, не втекла...

– Цить... ци-ить, моя дитино! – зацитькувала Мотря. – Я знаю, хто тi розбишаки... Мовчи!.. То мiй син, клятий!.. Цить... а то як почує, – не животiти тодi нi тобi, нi менi...

Дiвчинка прихилилася до Мотрi та тихо схлипувала. Мотря ввела її в хату.

– Ходiм у волость... у волость ходiмо! – шепче вона, а сама чує, що голова в неї кружиться, очi страшно горять, ноги трусяться... от-от упаде! – Ходiмо, дочко... поки ще сплять...

– Я змерзла, бабусю... холодно... – шепче дiвчинка, тулячись до Мотрi.

– На, хоч мої старi чоботи взуй... Он платок... юпка... швидше!..

Похапки назула вона на дiвчинку старi закорублi чоботи, накинула юпку, платок; на свої старi плечi натягла кожушанку – i вийшли удвох тихо з хати.

Червоне зарево вдарило їм прямо в вiчi. Дiвчинка схопилась за Мотрю: вона боялася тiєї пожежi – то горiла їх хата... Хутко вони обидвi повернулися спинами до широкої полоси огняного свiту, що пiднiмалась високо вгору, наче хотiла запалити хмару, – та й потягли пiдтюпцем на другий край села. Червоний пiвень просвiчував їм шлях своїми кривавими очима... а навкруги собаки валували...

Незабаром прибiгли волоснi, назбиралось народу повнiсiнький двiр, обступили кругом хату. Нi одної душi не випустили: всiх побрали, пов’язали. Пiднявся крик, гвалт.

Вiд крику прокинулася Галя. Швиденько накинула вона на себе юпку, вийшла з своєї хатини... Як глянула вона на Чiпку, що з скрученими назад руками стояв i понуро дивився в землю, як углядiла об’юшену кров’ю дiвчинку:

– Так оце та правда?! Оце вона!!! – скрикнула не своїм голосом i несамовито залилась божевiльним смiхом...

Тiло в неї тряслося; очi помутилися – вона ними якось чудно водила; на губах встала кривава пiна, а вона все смiялася, все смiялася...

Чутка про все те, як грiм, розкотилася на всi кiнцi, рознеслася на всi боки – в одну мить обхопила все село.