Розділ «ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА»

– Ти завжди мене винуватиш. Ти проти мене завжди йдеш! – скрикнув вiн, виходячи з хати i грюкнувши дверима. Цiлу нiч вiн проблукав по двору, а Галя цiлу нiч навзрид проплакала.

На другий день пiшов по селу гомiн, що Чiпка трохи не вигнав матерi з двору.

– Як їла хлiб з остюками, то й усе добре було; а перейшла на буханцi, то у нiс закололи: пiшла на сина жалiтись!! – винуватили Мотрю однi.

– Який вiн син? який вiн син, коли рiдну матiр попустив волоцюзi вдарити?! – оступаються за Мотрю другi.

А Мотря вiд такої зневаги, вiд тяжкого удару, вiд тривоги занедужала, в постiль злягла; не їсть, не п’є, мутно очима дивиться... Галя ходить коло болящої, як коло рiдної матерi. Прикликала до неї знахарок, тi шептали, зiтхали, давали якогось зiлля та ледве-ледве одходили Мотрю.

– Галю! – каже вона: – я знов чую, що одужую... Менi знову легшає... Навiщо?.. Я молила бога, коли б умерти... Краще б менi на тiм свiтi, нiж на сiм... Та не дає менi бог смертi... Його свята воля... Вiн-то знав, нащо мене пускав ще жити. Може, додержить до тiєї пори, коли Чiпка оханеться, я його побачу, як свою дитину, як свого сина... Галю! дитино моя!.. рiдная моя! Ти ж менi тепер найрiднiша... Уговорюй його, як жiнка: вiн тебе почитав, кохає щиро, – може, тебе послухав, коли вже мене не хоче слухати... Боже! що б я дала, що б я зробила?.. Я б свого серця влупила та дала йому, коли б тiльки вiн став чоловiком. Я б тодi вмерла спокiйно. А то?..

I свекруха й невiстка рясно-рясно плакали...

XXX. ТАК ОЦЕ ТА ПРАВДА!

Стояла люта зима. Ще такої холодної та снiжної не зазнають люди. Багато тодi народу померзло – забило їх пiд лиху хуртовину, закидало, замело снiгом, там богу й душу оддали. По веснi вже несла вода рiчками мерзлi трупи, а других серед поля вовки поїли.

На зиму Мотря зовсiм одужала. Сидить, пряде вовну, а Галя або шиє, або й собi пряде на прядцi. У хатi в них тихо, тепло, – було б i одрадно, коли б не тума якась стояла в кожного перед очима, не повiтря важке носилося по хатi. А то сидять вони собi при ясному свiтi свiчки – тихi, сумнi, мовчазнi, тiльки однi тiнi вiд них колишуться по стiнах та чутно, як прядка гуде та наводе якийсь сум, викликав сон-дрiмоту. I в душi у них гiркий смуток, на серце налягла важка туга, журливi думки сповили їх голови. Iнодi по хатi пронесеться глибоке зiтхання; увiрветься нитка й затихне на який час гуркання прядки, поки її налагодить Галя; або випаде починок з рук у Мотрi, глухо вдариться об пiл i розбуркав тишу сумну. Тiльки коли-не-коли вирветься з уст живе слово, пронесеться по хатi, як мара страшна, злякавши i сум, і нiмоту, – та й замре без вiдгомону. Чiпка собi нудиться свiтом, коли немає нiкого з товариства. Ляже – душно йому, встане – холодно. Слухав iнодi, що розказує мати з свого молодого вiку – i встають перед його очима дитячi лiта, встає сива бабуся, дiд, степ, вiвцi... «Щасливий я був тодi!» – дума вiн i не знає, де тепер себе дiти.

Нiч, як куйовда, стояла надворi; мела страшенна хуга; завiрюха крутила; та холод такий, що страшно й носа виткнути з хати; мороз перся в хату, позамуровував шибки узорчатими виводами; а в димарi, як голодний звiр, ревла та вила вiдьма-буря, кидаючи в вiкна кiм’ями снiгу, мов хто добивався в хату знадвору. Галя й Мотря сидiли собi та мовчки пряли. У кожної чогось так тяжко було на серцi, що вони аж попригинались до гребенiв. Чiпка лежав на лавi, задравши голову вгору, мовчки дивився в стелю та слухав божевiльнi заводи буйного вiтру. Свiчка на тринiжку неясно горiла; знай гнiт нагоряв-жужелився, i знай його зривала або Мотря або Галя, кленучи вогонь, що так немилосердно пiк у пучки. Разiв два чи три ненароком свiчку зовсiм гасили – i тодi в темрявi проносився жарт та смiх, немов боявся свiту, бо справдi, коли знову засвiчували свiтло, то немов воно замикало вуста їм – нi одне слово не зривалося з язика, наче то не люди сидiли, а якiсь тiнi – глухi й нiмi...

Коли це зразу, як грiм, загуло коло хати, й почало щось стукати у вiкно. Чiпка кинувся, скочив з лави, мов хто його скинув з неї, та мерщiй надвiр. Засов клацнув, почувся гомiн, тупiт. Незабаром Чiпка ввiв у хату Лушню, Матню, Пацюка та ще чоловiка семи незнайомих людей. Були мiж ними москалi i Сидiр там, були й простi.

– Господи! – ледве вимовила стиха Мотря та й прикипiла до гребеня.

– Здоровi в хату! – обiзвався дехто.

– А ти, стара, вже одужала? – питає Матня Мотрi. – Оже їй-богу, час тобi вже вмирати. Дивись: зуба в ротi немає, а ти ще й досi живеш – марно тiльки хлiб переводиш!

– Вiдчепись од мене, лихий чоловiче! Чого ти прийшов у чужу хату насмiхатися з старої людини? – одказала Мотря.

– Не займай її, Якиме, – обiзвався Пацюк: – бач, як зуби вискиря... покусає ще!

– Щоб уже ти вискиряв та й не стуляв їх нiколи, розбишако! – гiрко мовила Мотря.

Гайдамацтво пiдняло регiт.

Галю разом ухопив за серце жаль i образа; серце в неї затiпалось.