Розділ «ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА»

Чiпка сидить з товариством за столом: чарка лiтає за чаркою, задурює їм голови; крики, спiви та реготи окривають усю хату, вириваються крiзь вiкна надвiр... Iнодi зачне хтось баляси точити, про свої походеньки розказувати. Явдоха слухав, смiється, радiв; Галя – сумує; Мотря – спльовує на печi мовчки... «Хоч би смерть швидше прийшла, – думає вона, – щоб нi чути, нi бачити такого!..»

Найбiльше Лушня розказував. Як музика, тiльки поведе смичком по струнах, – i заговорять вони то зично-радiсно, то журливо-плакучо, так вiн своїм язиком грав по людських душах. Розказує одно – всi за животи беруться та регочуться; почне друге – жаль серце, немов каменем, давить, на очах виступають сльози... Частiше всього вiн любив згадувати про своє молоде життя, про свою матiр. Оце й зачне було:

– Мене мати привчала красти ще змалечку. Бувало посадить мене, малого, коло себе, положить перед очима шматок хлiба та й украдь у неї так, щоб не бачила! А побачила, – зараз бити... А дубець у руках червоний та гнучкий, аж свистить... Я вже бувало i сим, i тим боком... углядить – так i стьобне дубцем по руцi, аж синя попруга, як п’явка, кругом обiв’є руку... Я закричу не своїм голосом та до неї: i «мамочко»! i «голубочко»! «не буду... не буду!» Обнiмаю її... однiєю рукою нахиляю за шию, а другою, дивись, шматок уже й потурив у пазуху. Оглянеться вона, немає шматка... Тодi й пожалує i їсти дасть... А так – за цiлий день не їстимеш...

– Була колись i цьому правда! – журливим голосом вимовить Галя, хитаючи головою.

– От хай мене хрест поб’є, коли неправда! – Та потiм каже: «Ти не думай, сину, що я тебе по-дурному б’ю: це я тебе на добро учу! Виростеш, дякуватимеш... Усе, каже, крадь, де тiльки легко лежить... А в пана – вишукай, а вкрадь!..»

– Бо пан з людей надрав, – уверне Чiпка... – У пана своє одбери...

– Егеж... Пан усе набрав в людей, пан i людей брав... От мою матiр – адже взяв! Та, спасибi йому, й мене на свiт пустив...

I почне було розказувати, як його матiр привели в двiр, у горницi до пана, як вона всього боялася, поки з паном не зазналася, як пан радiв, коли знайшовся у неї вiн, «Тимошка – добрий молодець...».

– Пан радий – менi радий, i матерi радий... держить нас у горницях, не випускає нiкуди. Мене iнодi пестить, гойдає. А став я на ноги спинатись, то все медяниками та цукерками годує, та гривеники дарує. Мати дивиться та радiє. I така тодi до мене добра! Напуває мене чаєм; у панськi пуховики положить спати: закутає в теплi одiяла; схилиться надi мною – i довго-довго дивиться, а потiм – ще довше цiлує... Розкiш менi була! Коли це приїздить син додому з школи: вивчився вже – прогнали з школи... Як угледiв це: «вон! вон з двору! щоб i духу не чутно було!» Пiшла мiж ними гризня та лайка щоденна: мати моя щодня плакала та все мене ховала од панича... Увiрвалося зразу добро наше!.. Мучився-мучився ото старий пан та й перевiв нас з горниць у нову хату, що за кузнею була. Там нас i поселено. Ото як перевели нас, – трохи угамувалось у горницях... Нiчого! Живемо ми собi вдвох з матiр’ю; до нас частенько й старий пан забiгає; матiр жалує; менi гостинцi носить... Коли це, кажуть, панич жениться. I оженився. Узяв собi дочку вашого, чорну-чорну, як плащувату циганку, тонку та високу, з здоровенним носом, що аж через губу в рот заглядав, з язиком здоровкався... Як ото одружився, так i похмарило одразу всiм. Не було того дня, щоб не чутно було плачу на станi!.. Та й старому пановi, видно, не медяно стало: посивiв старий, з тiла спав, на виду подався, почав перекидати лишню... Бувало встане вранцi, рано-рано, викраде таку годинку, що ще син почиває, та до ключника Якима. А Якимовi наказано: як тiльки забачить, що пан повернув за кузню, – щоб зараз бiг i казав їй... То вiн було до Якима: «Якиме! голубе мiй! Я вже тобi стару жилетку вiддам, тiльки мовчи, не кажи!» Яким гляне на його: стане йому жалко старого пана, що колись усiм орудував, i самим Якимом, а тепер стоїть перед ним згорблений, труситься та так жалiбно просить... «Iдiть, каже, тiльки не барiться, бо вже швидко молодi повстають...» Вiн тодi пiдтюпцем до нас: «А де мати?» – питає мене. «На вгородi», або де там, одкажу. «Пiди лиш, поклич». Та й ткне менi копiєчку в руку. Я бувало на однiй нозi поскачу. Прийде мати; сяде вiн проти неї, дивиться, згадає давнє та й заплаче, жалiючись на сина та на невiстку. – «Благородне, кажуть, званiє порочу... Дурнi! Яке там у бiса званiє, коли менi жити недобре, коли менi нема нi в чому волi?.. Спершу, каже, я хотiв тебе одарити: грунт дати, хату поставити, землi одвести i на волю випустити за твою службу... А тепер – не можна... невiльно менi в тому... нi в чому немає менi волi...» Та схилиться на стiл головою та й заплаче. Мати дивиться на його та й собi плаче... А я, бувало, прищурюсь собi в куточку нищечком i думаю: чого вони плачуть обоє? Отже недовго пан щось i пожив пiсля того... Зажурився та й умер. Як почула мати, то цiлiсiнький тиждень тужила, як божевiльна, не своїм голосом, а мене била щось з мiсяць, хто його знає й за вiщо... Швидко нас знову в кухнi забрали: матiр дивитись за дробиною, i мене з нею... А в кухнях – нужда... голодно й холодно! Мати й давай красти всячину: сальця було вкраде – менi дасть, пупок або печiнку з печеної вутки... Пiймали її якось на крадiжцi, розтягли та й одiдрали, як кiшку, – насилу встала... Отже не покаялась, не покинула свого ремесла... почала ще ото й мене вчити. I, спасибi їй, таки вивчила!

Слухає Явдоха такi речi та пiдхвалює «доброго молодця», що не забув науки. Галя сидить сумна-зажурена: жалко їй старого пана, жаль Лушневої матерi, страшно такої неволi... А Мотря на печi журиться, що її син з таким товариством гуляє; вона стиха шепче: «Господи! i вродиться ж така дитина на свiт... отаке на матiр сплести?! Сказано: не має бога в животi... iрод!» А Лушня за те, що добре вмiє язиком молоти, частує товариство, примовляючи: «Щоб пани здоровi були, щоб нам худiбки придбали!..»

– А самi сконали! – кiнчає Пацюк.

Iнодi бував на тих сходинах i Грицько. Та не по душi йому були такi гульбища, а надто тi гострi колючки, якi часто й густо заганяв йому в серце Лушня або хто другий з товариства.

– А що, Грицьку, чи пшениця вродила? – почне бувало здалека Лушня, натякаючи на завсiднi жалощi Грицьковi.

Грицько мовчить, мов не до його рiч.

– Шкода! – одмовляє замiсть Грицька Пацюк: – тепер настали такi лiта, що пшениця не родить...

– Чому не родить? – огризнеться Грицько. – У такого, як ти, то й не родить, бо чорт має на чому родити... Хiба в ротi посiєш?

– Нi, Грицьку, – знову Лушня: – тепер i земля така стала, що й на землi не родить! Ти її потом обливаєш, сльозами благаєш: уроди-бо, сира земле! А вона, бiсова, глуха й нiма: не чує й не роде!

– То й приходиться людям на неї жалiтись, – пiддержує Пацюк. – А кому ти на землю пожалiєшся?.. Хiба iнодi побачиш багатого товариша або кума, – пожалiєшся йому – чи не зглянеться, бува?..

– А знаєш, Грицьку, – вмiшається одутлий Матня: – чого в тебе не родить? Не того, що сплодилася, – нi! То тебе бог карає... Було б тобi дурно тодi не брати Чiпчиного жита...

Грицько сидить – як на вугiллях тлiє. Вiн би й огризнувся, та боявся бучу збити, та ще з такими гультяями. Та, правда, таки й Чiпка забивав усiх, не давав Грицька в образу.