Розділ «ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА»

Як почули люди, то стали збiгатись з усього села – старе й мале, мов на ярмарок.

У той час Грицько вертався з поля з снопами, аж трьома возами. Вiн – за одним, Христя – за другим; а син – хрещеник Галин – сидiв на третiм поверх снопiв, тiльки головка манячила. Побачивши зборище, вони спинили волiв, а самi пiшли до гурту... та й поторопiли обоє! Не швидко вже Грицько опам’ятався, пiдступив ближче.

– Що це, брате Чiпко? – журливо, з самого глибу серця, обернувся до його Грицько.

У тому запитаннi, в його голосi, не було нi докору, нi помсти, а вчувався тяжкий жаль – шкода пропащого брата...

Чiпка скоса зиркнув, здвинув густi брови – та й одвернувся.

Грицько стояв, як пришиблений, дивився мовчки.

Незабаром старший москаль, що вiв етап, скомандував у дорогу.

Рештанти стали пiдводитись, забряжчали важкими цепами. Почалося прощання, обнiмання, почувся плач, голосiння... Плакали люди, обнiмаючи своїх безталанних братiв; подавали їм на прощання – кожен по своїй спроможностi: той шага, той копiйку, а хто й гривню... Плакали розбишаки, навiки прощаючись з рiдним селом, з своїми людьми – рiдними й нерiдними. Один Чiпка не плакав. Як той сич насуплений, стояв вiн нарiзно всiх, звiсивши на груди важку голову, в землю потупивши очi, – тiльки коли-не-коли з-пiд насуплених брiв посилав на людей грiзний погляд... Не знайшлося душi, щоб пiдiйшла до його, попрощалася... Брязь!.. дзень!.. брязь!.. дзень!.. Валка рушила.

– Хай тобi бог помагає на все добре, – крикнув навздогiн Чiпцi Грицько.

Чiпка озирнувся – i одгукнув з дороги:

– Грицьку! поклонись матерi... Скажи: хай мене дожидає в гостi, коли не сконiє до того часу...

– Господи! – заливаючись сльозами, мовила Христя: – напути його на все добре! – та разом з Грицьком й повернули до возiв.

– Воно таки правда, що цей Чiпка непевний...

– Такий i батько був...

– I вродився, так, – прости господи!

Балакали люди, проводжаючи очима потонувшу в сiрiй курявi валку. Довгенько ще вони стояли, судачили, рахували, – поки не перевели розмову на врожаї, на посiви та другi хазяйськi турботи; а тодi вже й порозходились по домiвках.

Мотрю взяв Грицько догодувати до смертi. Швидко пiсля того вона й умерла.

Чiпчину хату опечатали, забили. У нiй однi сови та сичi плодилися та тiчки собак товклися по вгороду, що весь зарiс бур’яном, як лiсом. Через рiк – веселе колись мiсце опустилося, зглухло. Облупана пустка стояла ще страшнiша, нiж та, котру купив Хрущ. Люди знову стали її вiдхрещуватись, як проходили мимо; а малi дiти боялися й здалека глянути на того чоловiчка; що, як те страховище, позирав з ворiт на шлях своїми витрiшкуватими очима.

А недалеко од Пiсок, над самим шляхом, коло Хоменкового хутора, насипано високу могилу, а на нiй стоїть височенний хрест – оглядає навкруги хутори, села, всi околицi... Пiд ним тлiє вiсiм безневинних душ, загублених в одну нiч «страшним чоловiком».

А посеред села насупроти похилої церковцi, тоне в саду, як у раю, видивляється на свою красу в ставковi води, поновлений палац – у позолотi, у розкошах. В йому тепер живе новий хазяїн Пiсок – перший дукач на все Гетьманське, перша голова в повiтi, найщирiший земець, предводитель, предсiдатель, банкiр, заводчик-сахаровар – Данило Павлович Кряжов. I як тепер весело в тому палацi! Якi бувають iнодi гулянки... встала б генеральша, якби можна! Тепер уже не з одного, не з двох якихось повiтiв, а з цiлої губернiї саме спинкове панство, саме найзаможнiше купецтво знаходить тут щирий привiт, добру учту веселого й щедрого хазяїна...