Розділ «ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА»

Так миналися тi уїдливi жарти, аж поки Чiпка пiд товариську гульню не подарував Грицьковi ста рублiв грошей на хрещеника.

– Тепер, Грицьку, знаєш, що тобi зосталося робити? – каже Лушня.

– А що? – питає радий Грицько.

– Тепер тобi годi й хлiба робити, – однак земля не родить, – та все коло Христi ворожити: хай щомiсяця дитину плодить! Чiпка – добрий чоловiк: за кожним кумуватиме...

– Батьковi своєму лисому розкажи! – приснув Грицько.

– А, їй-богу, вгадав ти, Грицьку, що лисий... Я б йому сам з великою радiстю сказав так, та шкода, що вмер! Тiльки що з того, що я б йому сказав? Коли вiн менi нiчого не кинув – одинцевi... А що б то було, якби моя мати щомiсяця по такому родила, як я!

– Поїли б одно одного... поки не подавилися, – лютує Грицько.

– Що, може, й їли б один одного, то й то, може, правда... тiльки б не їли чужого хлiба та грошей!

– Так що ж? Я прохав у Чiпки, чи що? – кричить, розпалившись, Грицько. – У ногах лазив?.. Його добра воля була, а тобi – зась! Не твоє дiло, – он то що!

– Та я й не мiшаюся, господь з тобою. Я тiльки раю... А не хочеш – хай твоя Христя нiколи нi одного не зродить... Менi що? Я тiльки кажу: якби частiше, то кориснiше б було!

– Нi, Чiпко, я в тебе через твоє товариство не можу бувати, – жалiється Грицько, як Чiпка ввiйшов з комiрчини, де брав горiлку, в хату.

– Як саме? – розпитує Чiпка.

Грицько йому розказує. Лушня виправляється, i тут же, мiж тихим словом, дивись, i вкине якого гедзика. Другi аж за боки беруться, регочуться. Чiпка на мирову зводить, частує. Грицько мов трохи i втихомириться, посидить ще, вип’є ще чарку, – та швидко й додому поривається.

Пiсля того, як поли врiзав вiд Чiпчиної хати; казав i Христi, щоб не ходила. Одначе вона iнодi викрадеться нишком на хвилину та й побiжить провiдати куму та Мотрю: Явдохи й Христя незлюбила.

Горiлка, кажуть, всьому злому злодiйка. А у Чiпки в хатi горiлка тепер господиня. Рiдко проходив той день, щоб п’яне гульбище не збиралося, не гуло, не кричало... А коли не гульня – то гризня жiноча: матерi як не кусають одна одну... Така колотнеча була Чiпцi гiрше полину. Вiн став солодити свою душу гульнею та горiлкою... Без гульнi йому нудно, сумно. Сновигає iнодi по двору вiд хати до ворiт, вiд ворiт до хати, хмурий, насуплений, як з хреста знятий, – за цiлий день вiд його слова не почуєш... А прийде ввечерi товариство, вродиться боклаг – прощай, розуме! Наїдяться, нап’ються, погуляють, – та й з двору... i Чiпка з ними! А перед свiтом везуть повну повозку всякої всячини...

– Що це ти, сину, робиш? – з плачем докоряє Мотря, а серце в неї як не розiрветься вiд горя. – Другi кривавим потом заробляють, а ти... Сину, сину! Бога побiйся, коли людей не страшно! Згадай: у яких ми злиднях жили, в якiй нуждi гибiли, та нiхто про нас не скаже слова лихого... А тепер i достатки...

– Не ваше дiло! – шпарко переб’є її Чiпка: – лежiть там собi на печi, коли лежиться!..

Застогне Мотря, обiллється гарячими сльозами та й замовкне. Аж недужа вiд того стала, аж почорнiла... її рiдна дитина, її єдина надiя... «Краще б я тебе не родила, або малого задавила, нiж тепер отаке бачити!» Та й почне проклинати товариство, котре до такого пiдводить сина.

Явдоха чула це й бачила, та нарошне йшла проти Мотрi: пiдохочувала Чiпку, вiтала його братчикiв. Живучи цiлий вiк таким життям, вона звикла до його сама, радiла всякiй удачi, допомагала в розбишацьких затiях... Чiпка щодень робився все хижiший та й хижiший. Як той звiр, кидався вiн на кожного заможного чоловiка... Перше «карав» тiльки пана та жида, а то вже став «одбирати своє» i в свого брата – заможного козака: обдере, як липку, тiльки живу душу на свiт пустить...

Галя, хоч вiд неї крилися й ховалися з цим, усе те волею-неволею бачила, та не мала сили що-небудь подiяти... Вона одмагалась сльозами. «Оце й менi, так як i матерi, приходиться привикати до цього, – думала вона серед ночi самотою, як Чiпки не було. – Невже ж i я така стану, як мати? Чи, може, вона вродилася такою?.. Нi, то, видно, стала така за таким замужжям... Горенько моє! Це ж, видно, i менi не краща доля судилася: розбишацька дочка – розбишацька й жiнка! Господи!» I гидкий i страшний здавався їй Чiпка: вона його тодi жахалася... Коли ж, пiд добру годину, в любу хвилину прокидалося в його серцi добро, сповiдався вiн своїй Галi, обнiмав, голубив її, – вона не вiрила тому, що вчора думала. «Нi!.. розбишака не вмiє пестити так любо, не вмiє пригортати так щиро, так гаряче цiлувати... Нi! Мiй Чiпка не розбишака... Нi... нi! Вiн любий, добрий... Вiн карає неправду... карає?... хто йому велiв карати?.. хто?.. Нi, вiн не робить так!..» I впивалася щастям, хоч полохливим, боязким, а все-таки щастям...