Розділ «ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА»

– От, бач! – викладає тодi Явдоха Галi: – це вона, вона все вас розстроює... це вона, стара вiдьма, бунтує вас, пiдбиває його! Жило б, старе луб’я, коли й зобуте й зодягнене, не голодне й не холодне... Так нi! Ще й кирпу гне... мов її гiрше тепер, нiж тодi, як нужу годувала!.. Сказано, злиднi! Як паршi трохи обкидали, – зараз i вередувати...

Вернеться Чiпка додому, стане йому Явдоха викладати, на Мотрю клепати. Розпалиться вiн на матiр, дивись: на Мотрi все й окошилося... Заплаче було, бiдна, одна в кутку на печi сидячи, та й годi.

Такi безперестаннi бучi та гризня доливали отрутою й без того вже отруєне життя Чiпчине. У своїй хатi вiн був, як чужий: вона йому остогидла. Йому було в нiй душно, тiсно, серце забажало волi, душа – простору. Вiн почав згадувати старе товариство...

Грицько з своїми завсiдними жалобами на втрати, з своїми розмовами про недостатки, про худобу, з своєю жiнкою – тихою й доброю молодицею, – з усiм напрямком свого тихого пахарського життя, – здавався йому тепер нудним, сумним. Вiн слухав його жалощi, позiхаючи, а думка, рядом з розмовою, малювала йому iнший побит життя – ще до заручин... Там хоч i горiлка лилася, як вода, хоч хто й верзякав з п’яних очей казна-що, – та все те жило, мучилось, любило, кляло... То життя було, хоч i пiд п’яною облудою. А тут – тихо та сумно, як у болотi; сонно, нiмо, як серед мертвого царства, а дома – гiрше, нiж у пеклi!

Щоб хоч трохи одвести ту самотню «тугу. Чiпка почав перекидати лишню... Та добре тому пить, чий хмiль спить... А Чiпчин хмiль не спав; вiн його ще дужче мучив, як огнем пiк i без того палке серце... Вiн тодi сердився на всiх i на все. Теща йому не вгодить; мати боїться; одна ще Галя мав над ним волю; вiн її усе ще кохає й поважав. Оже iнодi й їй доставалося. Вiн доскiпувався до неї: то чому вона не хоче наймички найняти, то чому те та друге й досi не зроблено, то чого вона тратить над шитвом очi: то сяку, то таку всячину видере та й присiкається...

Галя слухала все те, iнодi одмовляла, iнодi мовчки плакала, а iнодi чогось боялася... А спiдтиха-тиха серце її щось недобре вiщувало, болiло, нило...

– Чiпко! – iнодi вночi, як усi поснуть, вона обiзветься до його. – Що з тобою сталося?.. Ти почав вередувати всiм... Все тобi не любе, не миле, все остогидло... Невже правда, що все остогидло?..

Те питання було йому гiркою докорою. Вiн почував себе винуватим перед Галею; вiн даремно присiкувався до неї... Тепер її журливий голос разом голубив i докоряв його.

– Галю, рибонько моя! – шепче вiн: – тяжко менi... важко... Сам не знаю, де б я дiвся, куди б себе запровадив?.. Хоч би дiти були... Може б вони розважили мою тугу... чи не розлепетали б вони мого суму?..

– Чого ж тобi важко?.. Хiба тобi й коло мене важко?.. I зо мною сумно, Чiпко?

– Нi... нi. Галочко!.. з тобою менi весело... коло тебе менi так легко... Хоч би матерi не лаялись, хоч би вони в миру ясили... А то – щодня гризня, щоденна лайка...

– Чи я ж винна тому, Чiпко? Я б сама рада, коли б вони помирилися, поєдналися... Так же бач... нiчого не вдiю! Така вже в обох натура: кожна кожнiй не хоче й на крихту вступити.

– Ой, нi... Нi, Галю, не те... не те... Я боюсь, коли б я не занапастив твого вiку, – перескакуючи на друге, шепче Чiпка. – Я б оддав половину життя свого, аби ти була щаслива... Так же, бач: немає щастя, немає добра! Якесь лихо з самого малку мене окривало, – з самого малку воно вчепилося за мене, нiяк я вiд його нi одiб’юся, нi одгребуся! Як той iрод, залiзло в саму душу та й душить, та й вадить, та й каламутить усiм... Он – колишнє товариство (недавно бачив) – веселе, щасливе...

Галя почула – звiдки вiтер вiє, куди хилить... Вона бачила, що чим далi, то все Чiпка вiд неї одходив та одходив... Вона бачила – серце їй правду казало, – що не вдержати уже їй Чiпки бiля себе, що йому остогидло таке життя – не вдовольняло його... I вона тихо-тихо, потай од Чiпки, нишком плакала... То вона спускалася в своє недавнє щастя, роздивлялась на його, перевертала, розглядала без того гарячого пошибу перших любощiв, котрий перше не давав їй ясно глянути на життя їх, – розбирала поглядом сторонньої людини. Пiсля таких розглядин та рахування самої з собою, вона перелякалась своїх думок... Вона справдi не була щасливою, не принесла й Чiпцi щастя: вона не була матiр’ю, та чи й буде!.. I, падаючи перед образом, молила пречисту зглянутись на її сльози...

А тим часом Чiпка робився все смутнiший, злiший, нетерпеливiший...

– Ти б, Чiпко, коли тобi обридло так жити, кликнув товаришiв, погуляв би з ними: може б хоч трохи розiгнав свою тугу, – раз сказала йому Галя, бачивши непереливки.

Вона захотiла ввiйти в те товариство тихим янголом-спасителем, навчити запеклi харцизяцькi душi, п’янi голови любовi до людей, до їх мирних звичаїв, до раз заведеного тихого життя. Та ба! Тим запеклим душам треба було десь дiвати свою силу, що пручалася, рвалася на волю, переступала звичаї, топилась у гульнi, в горiлцi; п’яним головам одрадна була несамовита сваволя, котра б не знала нi в чому припону-заборони, буйна та шумлива, як самий хмiль... їх не зведеш на протерту стежку тихого, незамутного життя! Не з її м’якою, до спокою, до тихого щастя похилою натурою, не з її розумом жiночим, тонким та гнучким, руйнувати було ту башту крiпкої волi... Туди треба було не жiночого серця, люблячого, теплого, а каменю дебелого та холодного, що його нiколи iскра любовi нi розтопить, нi нагрiє... Тiєї волi не звоюєш слабою жiночою рукою!

Галя побачила, що вскочила з Чiпкою, як риба в невiд, i... заплуталась... Стала вона побиватись, борсатись, трепетатися... Шурхнула, як плiточка, в першу дiрку – i вискочила на чисту воду... а Чiпка зостався в неводi!.. Вона за ним убивалася, сумувала, плакала. Та вiн того уже не чув, не бачив. Вiн тепер знає спiвав про неправду людську; кляне земство, котре йому не далося в руки; лає здирщину, котру лаяли всi небагатi люди; бiдує з крiпаками, будить у них жаль, що вони одуренi, що їм одвели нiкуди невгоднi землi; допомагає їм грошима, коли пристають за подушне зборщики; бенкетує з ними – i часом, заливши очi, викрикує, що час би її покарати... А прийде додому – i п’яними руками пригортав до п’яного серця свою Галю, не примiчаючи палких слiз на її очах та смутку на змарнiлому личку...

Настали часи iншi, завелися порядки другi в Чiпчинiй хатi. Привiтна й тиха своїм спокiйним сiмейним побитом, стала вона тепер притоном гульнi п’яної, несамовитих реготiв, спiвiв... Явдоха, звикши до гулянок замолоду, згадала їх на старiсть, допомагала зятевi в його затiях.

Оце в суботу пiд недiлю, або в свято завернуть до Чiпки старi товаришi: Лушня, Пацюк i Матня. Уродиться боклаг горiлки, страва всяка. Явдоха порядкує. Галя куди-небудь у куток заб’ється, сидить мовчки; дивиться, як її чоловiк гуляє; слухає, що верзуть його товаришi. А Мотря – аж на пiч залiзе, щоб хоч не бачити того нiчого...