Розділ «ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА»

Вона мовчала.

Вiн пiдiйшов до неї; взяв її руками злегенька за голову 1, заглядаючи в вiчi, промовив: – Скажи менi, Галочко, чого ти?

– Ти мене зовсiм забув... – одказала вона, схлипуючи.

– Я забув?

– За тим проклятим земством – нi поговориш нiколи, нiчого...

– Та таки правда, що воно в мене отут сидить! – показав на серце.

– Чом же ти його не кинеш, сину? – обiзвалась журливо Мотря. – Чи воно тобi не огидло?.. На тебе вже дивитись страшно... Який був, а який став!!

Чiпка матерi нiчого не одказав.

Надворi стемнiло. Спускалася нiч на землю, утихомирювала людськi клопоти, руки й думки. Полягали спати. Чiпка лежав мовчки, хоч i не спав. Думки цiлим роєм окрили його голову. Перелiтали вони з самого малку – аж до сьогоднi; назирнули кожну пригоду життя його, гарячили кров, мутили розум. «Скрiзь неправда... скрiзь!» – шептав вiн. «Куди не глянь, де не кинь – усюди кривда та й кривда!.. Живеш, нудишся, тратиш силу, волю, щоб куди заховатись вiд неї, втекти вiд неї; плутаєшся в темрявi, падаєш, знову встаєш, знову простуєш, знову падаєш... не вхопиш тропи, куди йти: не знаходиш мiсця, де б прихилитися... Сказано: великий свiт, та нема де дiтися!.. Коли б можна, – весь би цей свiт виполонив, а виростив новий... Тодi б, може, й правда настала!..»

Чуючи, як важко Чiпка зiтхає, а не озивається, Галя знову почала плакати. Замiсть утiхи. Чiпка похвалився їй своїм горем та трохи сам не заплакав. Галя його заспокоювала, голубила, пригортала мiцно до серця. Чiпка одмовляв їй нехотя.

Наплакавшись, Галя заснула, як мала дитина: тихо, спокiйно.

Чiпка прокачався цiлу ту нiч i очей не змикав: усе думав, мучився...

XXIX. ЛИХО НЕ МОВЧИТЬ

Поховавши Максима, Явдоха сама побоялася на хуторi жити. Пiдмовляла дiтей, вони не захотiли. Тодi вона спродала дворище, спродала все, що можна було спродати, та й перебралася до дiтей. Разом з нею вступило й нове лихо в Чiпчину хату.

Перше всього матерi не помирилися. Явдоха була пишна, горда. Як тiльки оселилася, зараз почала все на свiй лад перевертати, господарством заправляти. I те – не так, i друге – не до ладу, i третє – не на своїм мiсцi стоїть! Мотря, з молодих ще лiт зсушена то працею, то нуждою, суха, як опеньочок, тиха, бiдненько зодягнена, довго мовчала, потакала Явдосi... Одначе не видержала. Явдоха щось уже стала дуже верховодити, за вiщось крикнула на Мотрю. Мотрю розiбрала досада, вона обiзвала Явдоху панiєю; а Явдоха налаяла Мотрю нищою, дармоїдкою... З того й пiшло... Лайка та сварка, бучi та колотнечi! Не було того дня, щоб вони мiж собою не лаялись.

Галi шкода було Мотрi, котру вона так уподобала, i вона, щоб не сердити й матерi, ховалася од тих буч та сварок, або в себе в хатинi, або в Христi. Вона рада була зiйти куди з двору, щоб нi чути, нi бачити! Як же вже й її зачiпали тим, то, звiсно, як дитина, вона тягла материну рiч. Чiпка й собi, хоч i бачив, що мати нi в чому не винна, держався руки жiнки, а за нею – й тещi. Довелося Мотрi таке життя, що хоч без вiстi тiкай!

– Казала я тобi, сину, – жалiлася iнодi Мотря Чiпцi, як уже й йому теща заллє за шкуру сала, – казала: не бери багачки... нi тобi життя не буде, нi менi старiй, спокою!

– Потерпiть, мамо, ще трохи. Що ж робити? Це все вона верховодить... вона бучу збиває... Поки її не було, – було тихо й мирно, все гаразд; а як стала – все так i пiшло догори дном... Покорiться, мамо.

– Не буду я, сину, коритись, чорт знає кому. Краще пiду в люди та людям покорюся й поклонюся, нiж менi їй кланятись за шматок хлiба, що вiд тебе заробила...

Чiпка розсердиться ще дужче. Вийде з хати – або до Грицька пiде розвести свою тугу, або коло худоби порається, а iнодi й зовсiм з двору з’їде в ярмарок куди та не вертається днiв три або й чотири.