Розділ «ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА»

На Параски у Гетьманському ярмарок. Упоравшись коло хазяйства. Чiпка поїхав. Перше-наперше зайшов в управу. Як же почув, що така бiда з ним, – як сто змiїв разом ужалило його серце! Не розпитуючи, як, що, за вiщо, – вiд злостi вiн не мiг слова вимовити, – вийшов неборак з управи, наче вчадiв... Голова ходила ходором, кружала, болiла; в висках – як хто молотком стукав; в очах– жовто, чорно; а в ушах – пищало, стогнало, вило... Щоб хоч трохи очуматись, вiн пiшов походити по ярмарку... Ходить помiж возами, попiд крамницями – роздивляється, слухає... Тiльки й речi, тiльки й мови, що про земську раду, про налог!..

– Знаєте? – питає, усмiхаючись, один великопомiсний панюга другого.

– Знаю, знаю...

– Синок не уступить батюшцi...

– Та кий бiс, не то вiн? То все Шавкун з Кряжовим... От, голови!!

– Ото їм – всесословнiсть! Хотiли рiвноправностi, – оце їх i порiвняли... А то справдi – всяка наволоч дере нiс угору... Нехай же тепер знають!..

– Оце самоуправа!! – запихкавшись, з переляканим видом, стрiчає мiлкопомiсний панок сусiду. – Чули про налог?

– Де ж не чути? Добре далеко розходиться, а лихе – ще далi...

– Оце так! – пiдскакує третiй полупанок. – Цього ще не було, щоб без сорому, прилюдно, в вiчi казали: хто має на десять рублiв, – з того бери руб, а хто на тисячу – копiйку! А тепер, при самоуправi, дiждали...

– Їм що? – четвертий каже. – Вони собi повбирались в управу, лущитимуть з нас грошики – та й нi гадки!..

– А нашому братовi – дошкуля, до самих печiнок доходить... – веде рiч перший.

– Та ще як дошкуля! – пiддержує третiй: – такими поборами печiнки витягнуть!.. А з чого його, скажiть на милость? То було сякi-не-такi, а все-таки три своїх робiтники, а тепер... бiда та й годi!.. А народ так розледачiв, що, сказано, хоч сам за плуги берись... Нi за ласку, нi за грошi... Вiн швидше той день у шинку просидить, нiж пiде на роботу до пана...

– Це розбiй! це – здирство панське!! – чує Чiпка – гукають селяни пiд яткою.

– А бач? – не я казав? – пристає до старшини пiдпивший староста. – Не я вгадав, що вони й земське вигадали, щоб себе полатати... Цар людей одiбрав, цар волю дав... Хiба ж їх так i випустити? Егеж!.. Коли не роблять, – хай же хоч платять!

– То було окружний з нас шкуру дере, а тепер управа дратиме, – бiдкаються козаки.

Чiпка все це чує, – i кожне слово, як гостра колючка, коле його в серце... Вiн слухає... До свого горя приливає ще людське; троюдить ним своє гаряче серце; розбуркує старi думки... Злом пашить лице його; злом свiтять очi, аж поблiд вiд злостi, аж руки трусяться...

– Недурно вони так усилковувались мене випхнути... Аж їм он чого заманулося? Проклятi! Аби їм тепло, аби їм добре... Нехай дурний мужик на всiх робить, за всiх платить; хай одбуває одбучi... Нiкому за його оступитися! Вони себе знають... своє панське кодло знають... А мужик – вiл... ори, поки здужає! Дай йому полови, щоб не здох, – та знову запрягай... поки не впаде в борознi... А тодi здери з його шкуру на чоботи... Проклятi! Чорти, а не люди!

Чiпка кричав, розмахував руками;’ гаряча його рiч огнем пашiла. Кругом його дедалi бiльшала та бiльшала купа людей; довго слухала мовчки; потiм хто-небудь увертав i своє слово, пiдкладав дров до багаття. На той крик нахопився Дмитренко.

– Що це ви робите? – спитав вiн Чiпку.

– Як-що?