Розділ «ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА»

– Господь його знає, сину. Коли бiльше було отаке заводитись, як тепер, то певно, що й тiєї не стане, яка тепер є...

– Нi, мамо... Видно, нiколи не було тiєї правди... нiколи й не буде! Не заводилось би таке, коли б вона була...

Мотря нiчого не одказала. Чiпка знявся, знову вийшов з хати та проходив по надвiр’ю мало не до свiта бiлого...

На другий день поїхав Чiпка до тестя. Теща й жiнка стрiли його переляканi. Вони повели його у колись Галину хатину. Явдоха щось довго-довго шептала йому, ламаючи руки. Вона була, як полотно, блiда-перелякана. Галин погляд свiтиться тяжкою мукою. Прикро й глибоко дивилась вона на чоловiка, немов казала: «Он, бачиш!»

Чiпцi одначе було тепер не до того. Побалакавши нишком з Явдохою, вiн пiшов у свiтлицю. Звiдти доносилось до них страшне стогнання. У свiтлицi на лiжку лежав Максим, перегнувшись удвоє. Раз по раз з грудей у його виривались тяжкi «охи», раз по раз вiн схоплювався руками за перегнуту спину. Його мучений вид уразив Чiпчине серце – аж забiгала мишка... Явдоха пiдступила до недужого.

– Максиме! – обiзвалась вона.

– О-ох! – одказав Максим, важко зiтхнувши.

– Чiпка приїхав.

– Тату! здоровi були, – привiтавсь Чiпка, пiдступивши до лiжка.

– Ох-о-ох!..

– Чого се ви?..

Максим несамовито скрикнув – i схопився обома руками за спину. Скривлений у рота вид показував страшнi болi. Вiн похлинувся, закашлявся... Забулькотiло в грудях; Максим виправивсь, трiпнувсь; розкрив широко очi; провiв ними хижо по всiх... То був останнiй погляд – погляд наглої смертi... Явдоха мерщiй накинула на вид чорний платок.

Як пiдняли платок, – Максима вже не було... Мука застигла у його на лицi, виглядала широко розкритим скривленим ротом, витрiщеними очима...

Галя глянула – i скрикнула... «Умер!.. умер!..» – кричала вона не своїм голосом, вибiгаючи у кiмнату i кидаючись на лiжко лицем у подушки.

Чiпка зиркнув – i затрясся... Вiн нiколи не бачив такого страшного, холодного погляду. Перед ним вiйнула друга смерть, бабина. Там – тихо, наче забуваючись, або засипаючи, упокоювалась добра душа. Тут – з страшним болем, муками та прокльонами покидала вона землю... Голова в Чiпки закрутилася, затуманiла. Вiн закрив на хвилину очi й опустив блiде лице на груди...

Одна Явдоха якось видержала. Вона знову прикрила чорним платком Максимову голову; сiпнула Чiпку за рукав – i вийшла з ним з хати, боляче стуляючи очi, з котрих туга ледве видавила двi сльозини...

А в Гетьманському пани радiли, що по їх сталося. Вибори утвердили, а на Чiпчину жалобу через справника послали одказ.

Ось одкрилась i земська рада. На раду прибули однi пани: селяни не поїхали. Однi, як Лоза, через те, щоб не чути такої бридкої лайки та ганьби, яку вони чули од станового на виборах; а другi не поїхали за возовицею. Саме хапалися з нею, бо дощi як затялися: щодня та й щодня... Радили раду однi пани.

Через тиждень чутка про ту раду оббiгла цiлий повiт. Перш усього розказували, яке велике жаловання положили членам в управi; потiм того жалiлися на якийсь чудний налог з землi: у кого її бiльше, той платить менш, а в кого менше, з того й бери; далi хвалилися, що шляхи, греблi й мiстки будуть рiвняти, гатити й лагодити «натурою», тобто мужичими руками...

Чiпцi тепер не до того. Його заклопотали хатнi клопоти. Треба було тестя поховати, поминати, худобi його порядок дати. Чiпка викрутився цiлий мiсяць, як муха в окропi: нiколи було дослухатись, що люди говорять.