Розділ «ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА»

– Ну, коли так, то безпечно! – в один голос зарiшили Шавкун i Чижик.

Горе кажуть, об горе чiпляється.

Вернувся Чiпка з Гетьманського додому з розтроюдженим лихом у серцi. Стрiва його мати, хвалиться: нема Галi дома, поїхала до батька, бо Максим занедужав.

– Чим? – пита Чiпка.

– Господь його знає. Поїхав, кажуть, кудись на ярмарок любiсiнький, милiсiнький, а привезли – ледве дише.

– Гм... А що у вас чувати доброго?

– Що ж тепер доброго почуєш? Нема тепер нiчого доброго... Он, розказують, на Красногорку напали розбишаки... Чоловiк з двадцять наїхало, – та сторожi одбили... Кажуть, така бiйка була, господи!

Чiпку подрав мороз поза шкурою... «Так... так! – думає вiн. – Оце ж воно йому й iкнулося!..»

Порозпрягав вiн коней; пiдложив сiна. Ходить по двору, – не хочеться i в хату. Сонце саме заходило. Пiднялась вечiрня шарпанина. Там воли ревли; там овечата мекали; там жiнки свиней кликали... Все то хазяйськi клопоти. Чiпцi байдуже до всього того! Вiн навiть не дослухається... У його тепер свої клопоти, – не обберешся їх...

Ходить вiн по двору – нудно; увiйде в хату – хатнi померки ще дужче розвертають сумну думку. Розстилає вона перед ним, наче страшний килим, страшнi пригоди. життя... Ось i Максим лежить – перебитий, переламаний... Ось висовуються давнi, знайомi тiнi; Лушня, Пацюк, Матня, ще й другi братчики... П’янi голови горять кривавим цвiтом; в очах палає хижiсть, голоднеча... Ось пiднiмаються в пам’ятi панськi комори: про них нагадали в земствi... пригадався сторож... I сторож, i Максим качались перед ним, божевiльне стогнали... Чи правда тому?.. Правда... гола, страшна правда. Що б вiн тепер дав, коли б можна було її викинути з пам’ятi, забути... Так нi!.. Таке не забувається... Воно, мов нарошне, вилазить наверх; наче якесь страховище, лякає тебе... Навiщо ж воно вертається? нащо воно здалося менi?.. Воно перестрiло мене, перейшло менi дорогу тодi, як я хотiв його слiд затерти... I спливає йому на думку земство, з своїми плутощами та хитрощами, з своєю образливою неправдою... «Воно менi нагадало про те... Я хотiв йому останнiй вiк оддати, а воно мене завертає до старого... Хiба в земствi не тi люди, що й були?.. Хiба вони в один раз перемiнилися?.. Чого ж їм можна служити?.. Чому менi нi?.. Кожен з нас несе грiх за собою... Чого ж одному прощено, – один забувся про його, наче спокутував, а менi – нема нi забуття, нi спокути... I не карали – винуватий... Де ж та правда на свiтi?!.»

Зовсiм смеркло. Люди i свiт спочили. Лягла вже й Мотря.

Тiльки один Чiпка не лягає: ходить, нудиться, карається... З хати надвiр, знадвору в хату.

– Чого ти, сину, тупаєш! Чому спати не лягаєш?

– А вам спиться? – неласкаве одказав вiн. У голосi його забренчала давня туга. Материне серце почуло її зразу – i злякалося.

– Спиться ж... – ласково одказала вона. – Чому ж воно не буде спатись, коли така пора?

– Ну, то й спiть, коли спиться, – м’якiше сказав Чiпка та й опустився на лаву...

У хатi темно, тихо. Мотря тихенько зiтхає...

– Мамо! – обiзвавсь Чiпка.

– Чого, сину?

– Чи воно коли буде правда на свiтi? чи, мабуть, нiколи не буде?!