Розділ «ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА»

Шавкун з одного кiнця зали протовпився в другий як стiна блiдий, задуманий.

– Так... так... це вiн... вiн та Порох, – зашепотiв вiн, пiдступаючи до Чижика. – Вiн три днi... нi, мабуть, буде з тиждень, як водився з Порохом...

– А вже не хто, як не Порох! – обiзвався Чижик до товариша. – От стара ябеда!!. Не здихаємось нiяк... уївся, та й уївся...

Шавкун одiйшов трохи. Надiя заграла у його хитрих очах.

– Знаєте що? – зашавкотiв вiн. – Може, ще дiло поправимо... Треба дознатись, хто писав жалобу... Коли справдi Порох, – тодi нiчого й казати... Ябедник писав! Хто повiрить ябедниковi?

– А справдi, – загуло кругом. – Треба довiдатись... Петру Васильовичу треба поїхати до чиновника, розпитатись...

– Кому? до кого? – бришка предводитель. – Щоб я їздив? Не буде сього!

– Просимо, Петро Васильович!.. просимо!.. про-симо-о!! – загукали кругом.

– Не поїду... виберiть кого другого... Я нi за що не поїду... Надо мною слiдствiє?!.

– Просимо... просимо!.. просимо!!. – ще дуже загукали.

Насилу ублагали. Уже зовсiм розвиднiлось, гостi подякували хазяїну, попрощалися, порозходились...

Годин через три будинок Польського знову кишiв панством. Сюди зiбралися знову всi, хто був учора, щоб почути: хто писав жалобу i про що та жалоба. Предводительського синка не було: вiн поїхав до чиновника. Незабаром вернувся з жалобою. Подав Шавкуновi до рук:

– Читайте!

В хатi затихло, Шавкуна кругом обступили. Шавкун розвернув бумагу; одкашлявся, як дяк на криласi, глянув:

– Так, так... i рука Порохова... – сказав наче сам до себе – i став читати.

Кожного кидало то в огонь, то в холод од тiєї ябеди. Усяк аж голову схилив, слухав, – як слухав винуватий школяр правдивi вичити про свої вчинки.

Шавкун скiнчив.

– Клевета! ябеда!! – загукали кругом. – Жалiйтесь, Петре Васильовичi це – обида... Хiба можна так виражатись: «организованная шайка», «сонмище крiпосникiв»? Хiба можна?..

– I як губернатор прийняв таку ябеду?! – хтось гiрко вимовив...

– Пiдiть же! – каже другий, здвигнувши плечима.