Розділ «ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА»

– Коли б мене на шибеницю вели та сказали: як подасись сам, помилуємо, – я б i тодi не послухав! – скрикнув Чiпка. – Хто скаже, що я чоловiка вбив?.. Може, вони на своїм вiку десятки, сотнi на той свiт позагонили... А тепер шкода: нема волi?.. Тепер завадило – всi рiвнi?.. Я людям служу... мене люди вибрали... мене люди й скинуть!

Поїхав Дмитренко нi з чим!

На другий день летiла од предводителя до губернатора бумага.

Через день привезла стахвета од губернатора приказ: «устранить гласного Варениченка по неблагонадежности».

Упала ця вiстка, як грiм, на Чiпчину голову... «Це гiрше крадiжки, розбою! – думає вiн. – I назви цьому немає. Там – прийшов, узяв – i нема... видно, чого нема!.. А тут усе є... i добро зосталося, i сам зостався... То що з того, що зосталося?.. Коли твою честь украдено... душу твою обезславлено... Та нi! не буде цього... Ми ще помiряємось... Ще побачимо, чий батько старший... Не той тепер вiк... часи тепер не тi... не тi люди!..»

Запрягає Чiпка коней, їде в Гетьманське. Не поганя – жене коней; не везуть вони – мчать – та прямiсiнько до Пороха в двiр.

Перемiнився Порох з того часу, як його бачив Чiпка: постарiв, захирiв, опав. Колись кругле обличчя розтяглось вздовж, осунулось; щоки пообвисали, очi помутнiли, рудi вуси посивiли, сам згорбився, труситься... Оже пiзнав вiн Чiпку: пiзнав i його Чiпка. Привiтались, як давнi приятелi. Почула Галька чужого чоловiка, увiйшла в хату; подивилась на Чiпку – i вийшла мовчки. На нiй – лиця було не знать, так вона схудла, аж почорнiла...

Перше всього послав Чiпка за горiлкою: побiгла чорномаза дiвчинка, Гальчина дочка. Порох зрадiв горiлцi i випив пiдряд аж три чарки. Тодi Чiпка похвалився йому своєю пригодою. Не втаїв вiн нiчого: розказав, як Дмитренко намовляв перед виборами людей у Пiсках; розказав, як крутив усом на виборах; розказав, як пани намовлялись не пустити мужикiв у земство, якi були вибори... Сказано: нiчого не втаїв гострий язик ображеного Чiпки.

Гаряча мова розпалила гарячу кров Порохову; засвiтив огонь у його старих очах – i вiн написав Чiпцi жалобу. Хоч тряслася рука старого писаки, хоч бризкало перо, – одначе з-пiд його отрута на паперi зосталася. Вилив Порох у жалобi всю свою злiсть, що накипала довгi роки: обсипав, оцерклював старий ябеда панiв Польських так, що аж сам трясся, читаючи Чiпцi жалобу. Чiпка заплатив йому добре, подякував, одвiз жалобу на пошту, а сам поїхав у Пiски.

Минув тиждень. Нi чутки, нi вiстки! Був великий бенкет у предводителя. Настягалось гостей сила. До самого бiлого свiту пили, гуляли, у карти грали; один перед одним новиною хвалилися; радiли, що «хама» з управи вижили...

Свiтом задзеленчав дзвоник повз будинок Польського – i на хвилину сполохнув веселе гульбище. Дехто навiть зазирнув у вiкно, – та з освiченої хати нiчого не побачив; тiльки чуть було, як застугонiли колеса, проминаючи будинок...

Незабаром принесли з станцiї бумагу до предводителя.

– Приїхав чиновник од губернатора, – сказав хтось, розпитавшись поштаря.

Як блискавиця шморгнула в хатi – i перелякала все гульбище. Усе затихло, немов замерло... Якiсь переляканi погляди у недавно веселих очах без тямку блукали по хатi; кожен дивився на другого – i мовчки переводив погляд на третього, четвертого... Предводитель вийшов у кабiнет до себе, а по хатi пройшов тихий, задавлений гомiн, наче вiтрець провiйнув листвою... по всiх кутках зашепотiли.

Через п’ять хвилин поштар пiшов назад, а в хату увiйшов предводитель.

– Оце так! – скрикнув вiн, перевiвши дух. – Зараз подаю в одставку...

У хатi все затихло: така настала тиша, що чутно було, як крiзь спертий дух виривалось кожне слово у предводителя.

– Що це? Слiдствiє... надо мною... над нами слiдствiє наряжають... I пiсля цього щоб я служив?.. Зараз же в одставку... зараз!..

– Що, що таке, Петро Васильович? – питають його, обступивши з усiх бокiв... – Щось уже є... уже якась ябеда!..

– Как же, как же, – задрiботав вiн, мотнувши головою. – Нашi вибори не признанi... слiдствiє наряжено... I пiсля цього служить?.. Не хочу! не хочу! – залементував вiн – i заходив по хатi.