Розділ «ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА»

– А що?

– Усе гаразд! – скрикнув радо Чiпка. – Тепер я, Галю, не тiльки гласний, ще й член в управi...

– Невже? – разом – зрадiвши i злякавшись, скрикнула Галя.

– Далебi... вибрали! – хвалиться вiн.

– Кого вибрали? куди? – почувши останнє слово, питає Мотря, висунувшись у вiкно.

– Мене вибрали, мамо, в управу! Мотря глянула прямо Чiпцi в вiчi, по виду в неї пробiгла нерадiсна смужка.

– I нащо воно тобi, сину, з панами тягатись? – каже вона журливо. – Ще, не дай боже, пiдведуть як... Самi ж поховаються, а тобi – буде...

– Не бiйтесь, мамо: не подамся! – заспокоює її Чiпка.

– Ще встрянеш куди... – своє-таки Мотря.

– Нiчого ви, мамо, як я бачу, не знаєте, – одказує без гнiву Чiпка. – На те їх воля... А може, я, мамо, людям у пригодi стану... добро яке зроблю...

– I вже, сину! Ти – один, а їх скiльки...

– Один, та добрий, – оступилася за чоловiка Галя, i, усмiхаючись, пiшли обоє в хату.

Радiв Чiпка, потай од матерi, вдвох з жiнкою, що заробив людську шану, повагу. Те, що мiсяць назад тiльки заклюнулось у серцi, тепер уже снувало перед його очима, заволодiло його думками. Лагодився Чiпка громадi служити, збирався добро робити; грiв у серцi сам собi нишком, потай уже й жiнки, голубку-надiю – давнє забути i слiд його загладити... А вийшло так... що – де знайшов шану, там загубив спокiй i... долю!

Вибiр його в управу, зроблений пiд гарячий час, без поради, без розмислу, нiкому не був милий. Козацька старшина на Чiпку скоса дивилася. Писарям та головам заздро було, як-таки москальчук, ще недавнiй голодранець, волоцюга, ледащо, посiвши за жiнкою багатство, вискочив у люди, мiж пани, куди вони перлися з самого малку, що їм снилося й ввижалося – та не сталося! Пани оханулися, як уже вибрали. Стали вони один одному жалiтися, який тепер вiк настав, що свiй брат-дворянин братається з «хамом» та ще пiдводить до того й других. Стали нарiкати на Саєнка, що це вiн так зробив на глум, на сором цiлому повiтовi... Товаришi по управi вважали такий вибiр тяжкою для себе обидою, залякували декого з панiв, що, коли на те пiшло, то вони всi покидають управу: нехай заправляє с а м! А Шавкун ламав уже голову, нишпорив по товстелезних томах законiв, чи не знайдеться чого, щоб випровадити з управи члена, котрий, як вiн боявся, мiг стати йому на переметi, шкодити, не допускати просовувать лапу до земських грошей...

Шавкун – битий жак! Недаром вiн посивiв, сидячи над бумагами. Вiн метнувся сюди-туди; як той павук, сплiв, розкинув сiтку; ловив кожне слово, яке йому треба... Нiчого сам не натрапивши, вiн повернувся за порадою до свого давнього приятеля Чижика, секретаря в судi. «Чи не було чого, братику? чи не судився вiн? « – допитувався Шавкун. Чижик понюхав табаки, чхнув, приставив пальця до лоба, подумав хвилин з п’ять та й полiз у шафу з старими дiлами. Перекинув одно, перевернув друге, заглянув у трете, у п’яте, в десяте; натрапив слiд, пiймав ниточку – та разом з Шавкуном дiйшли i до клубочка...

– Найшли! – ускочивши в управу, скрикнув Шавкун, подаючи Дело об покраже пшеницы в коморах помещика Надворного Советника Василия Сем. Польского и о прибиении сторожа Деркача.

Члени пороззявляли роти, повитрiщали очi. Шавкун перечитав дiло, по котрому «солдатский сын Варениченко оставлен в подозрении». Управу обняла радiсть, мов кожному з членiв прибуло вiд того щастя. Як на те в городi лучився Дмитренко. Його закликали в управу, зачинились; довго балакали. Усi вийшли, всмiхаючись.

Чiпка нiчого того не знає. На маковiя поїхав у Хамло на ярмарок, та вернувся аж перед спасом. Того самого дня, як вiн вернувся додому, заїздить до його Дмитренко, розказує дiло, радить самому заздалегоди тiкати з управи.

Чiпка, як почув про дiло – мов хто його обухом лигнув по головi. Сором, досада, злiсть – усе разом прилило в його голову, мутило його кров, гамселило в висках; заходило жовтими й чорними кружками у вiччю... Сам вiн поблiд; руки тряслись... Вiн почував своїм серцем, що це вертається за ним давнє, простягає до його руки, хоче його схопити, обняти... Щоб себе не видати, вiн скочив з ослiнчика, де перед тим сидiв; став ходити по хатi; блудив мутними очима по стiнах... Одна думка обганяла другу; одна одну випереджала, наче гралися наввипередки; вiн хотiв на бiгу пiймати хоч одну з них; вони од його тiкали, зникали, однi тiльки краї їх на одну хвилиночку мелькали, поки не злилися в одну думку: як-не-як, а живцем не податися в руки!

Дмитренко, як мара та, сидiв над його душею, чигав, як шулiка, коли Чiпка пристане на його раду – сам «вийде в одставку».