Розділ «ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА»

– Ага, бач, Никифор Iванович... Здоровi! – кивнув становий головою Чiпцi.

– Доброго здоров’я, – одказав, пiдводячись. Чiпка i зняв шапку.

Лоза за ним устав, скинув i собi шапку.

– А що ж це вашi сюди всякої наволочi понасилали? – питає Чiпки становий.

– Якої наволочi? – зиркнув Чiпка та, трохи спустивши голос, додав: – перед богом усi рiвнi...

– То ж перед богом, а тут – перед людьми...

– Та й перед людьми – все одно... Усе-таки смiливiше, як свiй коло тебе... А то: ви собi у будинок позалазили та й балакаєте в холодочку, а тут – печись на сонцi.

– Хто ж вам велить пектись? Узяли б та й увiшли в коридор.

– Спасибi. Що громадi, те й бабi.

– А ви, капустянi голови! – покинувши Чiпку, повернувся становий до козачих гласних. – Це вже ви нам одну капость зробили?! Чого ви сюди поприлазили? Що ви тямите?.. Ну, що ти, Свербиносе, тямиш?.. – визвiрився Дмитренко на червонопикого, товстого козачого голову, од котрого так i несло горiлкою. – Кис би собi у Хайки в шинку. Нi, в гласнi преться. Або ти. Ступо? Жiнчиної тiнi боїться, до ладу не вмiє слова вимовить, а теж – i собi мiж люди... в гласнi!!.

Ступа й Свербинiс мовчали. Потупивши в землю очi, вони й не глянули на станового. Вiн кинув їх та до крiпакiв:

– А ви, недобитки?.. Ще й вас тут неставало?! Давно з вас шкуру злупили?.. А тепер думаєте, що й ви пани?!

Стара виразка, розкорписана нечистями руками, защемiла в Чiпчинiм серцi. З-пiд насуплених брiв засвiтив гострий погляд, – то окидав вiн ним станового, то позирав на людей, що стояли мовчки, як до землi прибитi.

– Чого вам од нас, добродiю, треба? – запитав Чiпка сердито й зиркнув на Дмитренка. – Хiба ми до вас приїхали?.. Нас громада прислала... ми громадi служимо...

– Та я про вас нiчого й не кажу, – спустивши вниз голос, заговорив становий. – Ви чоловiк торговий: всюди буваєте, людей, свiта бачили – де треба, до ладу й своє слово скажете... Я про вас не кажу! З вас гласний, то таки гласний... А то – що? – Дмитренко з огидливiстю глянув на останнiх гласних... – П-хуу!.. Та тепер уже не перемiниш... Глядiть ще не повибирайте й в управу своїх!.. Чуєте?

Гласнi мовчали, мов не до них рiч.

– Слухайте, – почав становий: – дивiться на мене... Як крутну правого вуса, – клади направо бiлет; а крутну лiвого, – налiво... Глядiть менi!

Кажучи останнє слово, Дмитренко погрозив пальцем, повернувся, грюкнув дверима перед самим носом у гласних та й скрився у коридор.

– Бач, який гострий! – обiзвався Ступа. – Мов над дурниками... Нi, стiй! А ми так, братця: вiн нам правого вуса, а ми – налiво... Нехай дудика з’їсть!

– Це напасть, та й годi! – каже якийсь писар. – Швидко нашому братовi за ними нiгде буде мiсця знайти...