Розділ «ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА»

– А нашому братовi, – увернув грiзно Чiпка, – треба стерегти свого брата, а не тiльки про себе думати...

Вiн мав ще щось сказати, та тут їх позвали в горницi.

Посеред довгої й широкої зали стояв довгий стiл, засланий червоним сукном, облямований золотою гальонкою, з золотими китицями... За столом, на покутi, сидiв предводитель. По праву руку од його Данило Павлович Кряжов – потомок того самого гетьманського полковника Кряжа, що вславився нi боями, нi походами, а тiльки тим, що, як прикрiпляли до землi пiдсусiдкiв, вiн прикрiпив нетрохи своїх далеких родичiв, а разом з ними брата й сестру рiдну... або й не вiн прикрiпив їх, а його жiнка – та сама панi полковниця, що людям черевиками очi й зуби вибивала... По лiву руку од предводителя сидiв Павкун – городовий гласний. До його предводитель знай нагинався, а вiн йому шептав щось на ухо. Кругом столу обсiдали другi гласнi – горожани й земляни. Тут було цiле «сонмище», цiле кодло Польських. Тут були Совинський, Кривинський, Гаєцький, Митiль, – не було тiльки одного Макухи: Порох таки його доїхав своїми ябедами: вiн тепер був пiд судом, без мiсця. Мiж горожанами можна було побачити Лейбу Оврамовича, орендаря пана Польського, а рядом з ним отця Дмитра – благочинного, що так менджував просительськими книжечками, як Дмитренко кiньми, за що, кажуть, не раз i судився у консисторiї. Дмитренко, як не гласний, сидiв окремо, мiж панами, котрi приїхали подивитись на нове диво. На всю хату тiльки два порожнi стульцi зосталися, та й тi, мабуть, дожидали когось з панських гласних. Чiпка смiливо опустився на один; за ним Доза – на другий. Пани-гласнi ззирнулися. Хоч нашi дукачi були у добрих синiх жупанах, а все-таки така незвичайна смiливiсть колола панськi очi. Для останнiх гласних-селян не знайшлося мiсця за столом: прийшлося спинами пiдпирати стiну.

Пiсля молебню та присяги почались вибори. Радили вибирати Кряжова, хвалили Совинського, розпинались за Шавкуна, намiрялись пропхнути Гаєцького, Митiля. Як не крутив уса Дмитренко, як не дивився на кожного, хто пiдступав класти бiлета не в сюртуцi, а в свитi, а вийшло так, що ледве-ледве провели трьох перших. На Шавкуновi зробили невеличкий перепочинок.

Як налагодились знову прийнятись за вибори, гласний Саєнко, син сотниченка, попрохав «слова». Панам було це не вдивовижу. Саєнко – здавна чоловiк неспокiйний. Ще за Василя Семеновича вiн було не пропустить виборiв, щоб не наговорити, як казали про його, «сiм мiшкiв гречаної вовни»... Оже та вовна була для панiв Польських гiрше гiркої гiрчицi. Нiвроку розумний, гострий, як бритва, Саєнко не пропускав случаю, щоб не побрити своїх сильних родичiв. Простi люди його любили, як чоловiка, котрий не змовчить сильному i стане завжди в пригодi немiчному... Зате пани та жиди Саєнкового духу боялися, та й недурно. Напакостити пановi, придавити жида – стало втiхою для його. Так оцей-то «лiберал», як його звали, зняв тепер рiч про земство... Обертаючись до панських гласних, вiн доказував їм «всесословность земства», довго й красно розводив їм про «интеллектуальную деятельность», котру вони, за «прошлi грiхи», повиннi були оддати на «алтарь общественного благополучия». То повертався до простих гласних, нагадував їм про «рiвноправнiсть», умовляв їх самим дбати про свої «iнтереси», про «народне благо». А на заключну всiм гласним разом радив вибрати членом в управу хоч одного з гласних селян.

По хатi пройшов шелест. Пани здвигували плечима, хитали журливо головами, шептались, мiж собою. Мужики заворушились пiд стiною, затупотали ногами на однiм мiсцi, зглядалися, мов питали очима один в одного: «А що?! кого тепер?»

Предводитель, пошептавшись спершу з Шавкуном, а потiм з Кряжовим, задзвонив у дзвоника i, оглядаючи селян, голосно запитав: хто хоче вибиратись?

Шелест потроху стихав.

Предводитель запитав удруге. Усi мовчали, тiльки ззиралися.

– Ось хiба Варениченко... – якось несмiливо, крiзь зуби, процiдив старшина з Пiсок.

На його глянуло сто очей; глянув Дмитренко – i затулив рукою свого рота: «мовчи, мов, нескребо!»

– Якого Варениченка? – волею-неволею вимовив предводитель.

– Ось!.. ось!.. – почулося з-пiд стiни кiлька голосiв, тикаючи пальцями, де сидiв Чiпка.

Вiн почервонiв. Усi уставились на його очима.

– Вы желаете? – спитав його предводитель.

– Та коли людська ласка та панська воля, – одказав Чiпка, пiдводячись, – то й про мене...

Голос його тремтiв; лице горiло; очi свiтились радiстю.

Пустили на голоси: вибрали Чiпку. Далi, мабуть, розгарячивщись, вибрали Саєнка в губернськi гласнi.

Вибори скiнчились. Селяни пороз’їздились по домiвках. Пани забенкетували в городi.

Вернувся Чiпка додому. Галя побачила в вiкно, вискочила з хати.