Розділ «ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА»

– Правда, правда! – гомонiла громада.

– Пани вами, люди добрi, й так довго правили... поправтесь ще самi! Все-таки своя рука – владика. Вони не поклопочуться за те, щоб усiм було добре. Всяк за себе... А у нас же вони ще й родичi всi... Один одного стережуть. Ось ц е й... (Чiпка ткнув пальцем у той бiк, куди поїхав становий)... у мене хлiб-сiль їв, а за панiв руку тягне...

– Егеж, еге... Вони, як тi свинi: одно за одного, – гула громада. – Коли ж так, шабаш, братця! Годi їх!.. Дивись бiсове зiлля: його з огорода, а воно таки в город! Хоч у гласнi їм, коли людей нема... А дзуськи!..

Розiйшлася громада. Вернувся Чiпка додому, радий, що довелося направити громаду на добру стежку. У його серцi закльовувалось щось нове: йому хотiлося, щоб громада його послухала; в головi промайнула думка, що вiн порядкує на громадi, веде її вперед, усiма верховодить... Давнє забулося, мов його й не було нiколи: вiн тепер отаманує на громадi...

– Коли б то, Галю, послухали моєї ради, – каже вiн уночi жiнцi, – увiрвалася б їм нитка! – I вiн ще довго розказував Галi, як вiн буде людям служити... Галi й самiй становилось якось гарно на душi, що її чоловiк заробив таку людську повагу.

А в Чiпчинiм серцi уже ворушилося бажання верховодити, пекло його, виривалось наверх у думцi, в словi... Чiпка з ним носився, як з нахiдкою. Кого не зустрiне, з ким не забалакає – та все про земство, про вибори. Немає й речi другої. Радить кожному себе стерегти, громаду, а не даватись знову панам у руки.

Рада його взяла своє. Через тиждень прилетiв у Гетьманське посередник Кривинський, та прямо у предводительську канцелярiю, де мала бути управа.

– Пропали ми... мужики наших б’ють! – скрикнув вiн, забув i поздоровкатись.

– Як саме? – схопившись, мов опечений, скрикнув завжди тихий Шавкун i оторопiв.

– У Пiсках – не то з наших – нi одного дворянина.

– Значить i Дмитренка не послухали!.. – ледве вимовив Шавкун та, мов хто на його вiдро холодної води вилив, опустився на своє мiсце, пiдпер рукою голову – затих.

XXVIII. СТАРЕ – ТА ПОНОВЛЕНЕ

Випав удушливий день саме серед гарячої пори жнив. Сонце стояло над головою, як сковорода, розкалене та наче огнем пекло. Пшениця осипалася: люди не вспiвали вхопити. Пiд такий час кожна хвилина дорога селяниновi. А тут – кидай свою роботу, їдь у гласнi!

Пани поз’їздилися. У Гетьманському, коло нового будинку пана Польського, стояли в три ряди карети, брички, натачанки. Поприїздили не тiльки гласнi. Багато наїхало з повiту й так собi цiкавих панiв подивитися на нове диво та послухати, що то за земство.

Прибули й простi гласнi, хоч i не всi. То все були козачi писарi та голови; один Чiпка з Лозою нiколи ще не знали нiякої служби. Мiж гласними-селянами можна було помiтити двох крiпацьких старшин: один – з Пiсок, другий – з Рудки.

Пани собi гомонiли в горницях; крики та реготи доносились з хати на улицю. Селяни, поприїздивши на обивательських шкапiйках (дехто привiз разом i подушне), розташувались коло будинку, нарiзко од панських карет. Хто сидiв пiд возом, хто пiд горницями: кожен ховався од душної спеки, що несамовито пекла-палила. Оддалеки козацької старшини, сидiв пiд горницями й Чiпка, рядом з Лозою, недалеко вiд рундука. По праву руку – кучери панськi, по лiву – «п’явки людськi», як колись Чiпка обзивав сiльську старшину. Йому було тепер якось нiяково... Кучери позлазили з козел, дехто пiдiйшов до знайомих гласних; балакали то про се, то про те, хвалилися урожаями, жалкували, що прийшлося такий гарячий час прогаяти. Чiпка сидiв мовчки, слухав, та чи й чув що. По виду можна було помiтити, що його голову клопотали неабиякi думки. Перервав їх Дмитренко своїм зичним голосом:

– Гей, ви! – гукав вiн з рундука на гласних: – сюди йдiть!

Гласнi пiдiйшли пiд рундук, поскидали шапки. Тiльки один Чiпка з Лозою, як сидiли, так i зосталися.

– А скiльки вас? – питає становий.

– Та скiльки ж? – обiзвався переднiй, волосний писар, скинувши очима на купу товаришiв-гласних. – З нашого стану – три, та з вашого п’ять, та двоє – з Свинок... Оце й усi!