Розділ «ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА»

– Та казав же: земство привiз, – одмовля замiсть голови писар.

– Та чули, що земство.. А ви нам розтолкуйте: що воно таке? Чи не податки знову якi?..

– А справдi: що це воно, Василь Васильович? – питає голова писаря.

– Та кажуть би то, нова якась управа... У нас оце окружних взяли, а в них либонь швидко посередникiв не буде... Треба ж комусь людьми правити?

– Ще нами трохи правили! – трохи кiсток не виправили... А це ще якусь управу видумали, – мiркував, мов сам до себе, староста.

– Не можна ж так народ оставити... Ось, мов, вам воля: робiть, що хочете, як хочете... самi правтесь, самi й розправляйтесь, – каже писар. – Адже такий би розгардiяш пiшов, що й... – писар почухав потилицю.

– Так, так, – пiддакує голова. – Народ – що? От, ваш i... давно таку бучу збили, що хоч з села збiгай? Не прав таким запеклим людом, – вiн тобi село переверне!

– Ага-га-а... Тепер же я знаю, що це воно буде, – умiшався староста.

– Кажи! – старшина йому.

– Бач, – патякає староста: – недурно вони так усилковувались, щоб люди землi брали... аж воно на те й вийшло! їм ще хотiлося поводити нас на уривочку... Хоч вам цар волю й дав, так земля ще наша... платiть за неї викупнi... а ми розкинемо розумом та ще щось придумаємо... От i придумали – земське... То викупнi платити, а це ще – земське! Так скажемо й громадi: на земське ще заробляйте!..

Тут вони дiйшли до крiпацької волостi. Старшина й староста одрiзнилися, пiшли у волость, а голова з писарем повернули в другу вулицю – до голови.

Уранцi на майданi, коло козачої волостi, зiбралась у купу козача й крiпацька громада. Дмитренко приїхав на Чiпчиних конях, прочитав указ, розказав, ‘кого вибирати: заборонював «сiре мужиччя» в гласнi «перти», радив – панiв, котрi «усе знають й усе, що треба, зроблять»; похвалився навiть, що як повибирають «мужву», то щоб начувалися...

Громада слухала мовчки. Становий ще раз обернувся, ще раз раяв вибирати панiв, попрощався з Чiпкою, моргнув йому, може, й вiн у гласнi, сiв на обивательськi конi, – покотив з Пiсок.

Не вспiв вiн од’їхати, як громада загула:

– То це так? усе панiв та й панiв!.. Ще вони нам не ввiрились? – гукали крiпаки.

– Толкуй, дурнi! – гримає на них козачий писар, – А хто ж в управi робитиме... ви, чи що? Хiба хто знає, яка там робота?

– Та наймемо такого розумного, як ти, то й робитиме, – кольнули його крiпаки.

– Так воно так... Тiльки хто його знає, що там за робота...

Довго ще йшла розмова мiж громадою й писарем. Довго слухав Чiпка мовчки. Громада розписувала темними кольорами панiв; писар, хоч не оступався, а все-таки стояв на тiм, що без панiв нiкому буде дiла робити, що дiло невiдоме, що в гласнi треба вибирати притьмом панiв...

– А моя рада, – не видержав Чiпка, – така: який не є хазяїн, а все кращий вiд наймита... А що те земство невiдоме, то воно кожному невiдоме... Не було його, – не знали й пани. Отже на те бог чоловiковi й розум дав, щоб до всього дiйти.