Розділ «ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА»

Дмитренко скинув очима на Галю.

– Це, мабуть, ваша жiнка.

– Моя, – одказав Чiпка.

– Гарну дочку викохав Гудзь! Недаром вiн її на запорах держав... Хорошу... Коли б був знав, проламав би й запори та вкрав..

Галя почула це, засоромилась, прихилила дверi.

– Галю! – гукнув Чiпка: – чого ти тiкаєш? Боїшся, щоб Петро Иванович тепер, бува, не вкрали?.. Не бiйся: я не дам.

– Я й сама не дамся, – одказує Галя, висунувшись з кiмнати.

Тут саме знадвору забрехала собака.

– О, та ви, мабуть, справдi боїтесь, що собачню позаводили, – жартує становий.

– Та в нас всього одним одна Мушка, – одказала Галя, зашарiвшись.

На сiм словi в хату вступила бiдненько зодягнена дiвчина, та бачачи, що не туди попала, стала мовчки у порога.

– Здорова! – привiтав її Чiпка. – Чого ти?

– До тiтки Мотрi, – одказала, засоромившись, дiвчина.

Мотря почула, вийшла з кiмнати, поклонилася низенько Дмитренковi, сiпнула нишком за спiдницю дiвчину, та обидвi вийшли в сiни. Незабаром Мотря назад увiйшла, а дiвчина пiшла з двору. То була головина наймичка: її послали нишком довiдатись – чого становий приїхав.

Галя тим часом у кухнi ставила самовар. Сонце заходило. Останнiй погляд, на прощання з землею, воно посилало в свiтлицю, де сидiли, мов давнi приятелi, становий – на покутi, богатир-козак – навпроти, на ослонi.

Розмова не клеїлась: перескакувала з одного на друге, як скаче легенька борона по груднястiй рiллi. Галя подала чай.

Заходилась пити. Розмова зовсiм обiрвалася. Чiпцi, як хазяїну, стало нiяково.

– Так яку ж ви нам новину привезли? – зачинає вiн, сьорбаючи гарячий чай.

– Добру – для добрих людей... А вашi пiщани такi неспокiйнi – менi з ними один клопiт, та й годi! Ще Ларченко, як передавав стан, перестерiгав мене: «Стережiться, каже, пiщан, бо то народ вельми завзятий!» Аж воно так i є!

– Та воно, добродiю, мабуть би, нiякого й клопоту не було, коли б не так трохи...