Розділ «ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА»

Чiпка перестав хлiба робити, став по ярмарках їздити, полотна скуповувати та перепродувати. Од його й пiшли в Пiсках полотенщики. До його нiхто й не думав про це: вiн перший почин зробив.

XXVII. НОВИЙ ВIК

Час не стояв. Промайнула воля, поламала ланцюги вiковiчнi, на котрих ще за дiдiв-прадiдiв прикували до панiв колись вiльнi хутори, села; опростались людськi руки; несмiливо, наче чого боялися, приймались за землю, котра колись була «богова та людська», потiм стала «панська», а тепер, хоч силомiць надiлена, знову стала «людська...». Задурманений неволею люд почав продирати очi... i нiчогiсiнько кругом себе не бачив, окрiм – панiв та мужикiв!.. Усе, що не ходило в сiрiй свитi, – щиталось панами. Усе, що приросло до землi, копалось у нiй, обливало її своїм потом, – усе те звалося «наш брат Савка...». Неволя порiзнила дiтей одних батькiв, одних матерiв; вирила мiж ними глибокий яр, котрого нi перейти, нi переїхати, хiба засипати... Та хiба можна засипати у рiк, у десять, у двадцять рокiв яругу, котрий копався не десятки, а цiлi сотнi лiт?.. По один бiк яру стояли потомки старшини козацької; стояли приблуди, котрих приманила своїми розкошами задурена Україна – були мiж ними ляхи й недоляшки, були москалi й московськi недоломки, були й осиротiлi дiти Юди, котрi замiсть свого зруйнованого царства на чужiй землi завели нове царство; тут можна було зустрiти нетрохи полупанкiв, котрi з дiгтярiв, чумакiв, крамарiв, прикажчикiв повиводили своїх дiтей у «люди», поначiпляли на плечi з мiдними гудзями мундири, а на голови понадiвали картузи з зiрочками... Усе то була ватага, вигодувана чужою працею, обута й зодягнена чужими руками... Тепер вона стояла i, як голодний вовк, клацала зубами, поглядаючи зо зла на другий бiк яру, де потомки козачi копалися в сирiй землi, понiвеченi, зубоженi, темнi – якiсь калiки, а не люди, без пам’ятi про славну бувальщину дiдiв своїх, котрi добували кров’ю «славу та волю», без пам’ятi про самих себе, з страшною злiстю в гарячiм серцi, з палкими на устах прокльонами, котрi вони посилали на той бiк... Здається, якби не глибокий яр, одна б ватага кинулась на другу – i полилася б рiчка чорної кровi, потопила б правого й винуватого... Засланi полудою очi пiд ту страшну рiзанину не розглядiли б, де свiй, де чужий – кров би лилася, трупи б тлiли та ситили й без того ситу землю... Оже, дяка боговi, цього не сталося... Зате скiльки вона задало страху тим, котрих колись трепетало все, що їм пiдверталося на очi!

Самому царковi Гетьманському, Василевi Семеновичу, обiйшлось усе це недаром. Останнього сiчовика, як косою, скосила думка про неволю: Василевi Семеновичу Польському «божевiльна воля», правiжка грошей пiщанами не дали вiку дожити... Злiсть, переляк разом струснули немолодi костi вельможного пана, положили його на лiжко, з лiжка – на стiл, а з столу – у домовину... Оплакав рiд тiло свого владики над могилою й дома; оплакав доморослий писака Озерський свого давнiшнього ворога, а тепер приятеля, у «Московських» газетах. Не стало ватажка, – зажурились пiдручники... Що тепер робити? з чого його почати, щоб насиджених мiсць не втеряти? Хто порадить? хто заступиться?..

Перше всього загомонiли: кого тепер у предводителi? Чужого страшно, а з своїх – нiкого такого немає, та нiхто й не хоче. Колись було трохи до бiйки не доходить за те мiсце, а тепер – кожен шукав собi теплого мiсця, з великими грiшми, а про таке не хотiв i слухати. «Що по титулi, коли чортма в шкатулi!» – не раз, не два можна було тодi чути. А шкатула справдi все далi спорожнялася та й спорожнялася, – доложити тепер її не було нi снаги, нi способу. Оже, предводителя, та ще й свого, таки треба!

Умовили якось «предводительського синка», того самого одинчика Василя Семеновича, що не дощупався – чи тверде, чи м’яке тiло в Чiпчиного батька. «Синок» той був чоловiк нi бувалий, нi видалий, нi удалий. Хоч вiн десь собi й учився кажуть би то – скiнчив i курса, а проте був чоловiк дуже невеликого розуму, ще меншої смiливостi, ще слабiшої волi. Тiльки й батькiвського, що пиха панська, при котрiй вiн зрiс i викохався, котрої й тепер не кидав: вона його й погнала на мiсце, котрого всяк тепер сахався.

Та часи тепер були зовсiм не тi, щоб однiєю пихою жити. Уся молодiж наче «подурiла»: цуралася не тiльки «прав дворянських», цуралася роду... Нерiдко син ворогував з батьком, обзивав його бридкими словами, – «крiпосником, деспотом»; кидав рiдну оселю i, насмiхаючись над батькiвськими звичаями й надiями, бiгав по Харкову або по Києву, питаючи сякого-такого заробiтку! За братами потяглися й сестри: перестали й ухом вести батька-матерi; сидiли день у день, нiч у нiч, як пiд суботу рабин, за книжками – забули про хазяйства, забули й про гулянки... А в Кривинського, кажуть, менша дочка вночi втекла вiд батька з якимсь студентом-поповичем, – повiялась у Київ учитись... Дворянська пиха терпiла вiд такої зневаги.

А тут – як на те – «божевiльна воля» незабаром понаводила за собою й своїх дiток свавiльних; земство, де нема нi мужика, нi пана; мировi суди, де не питають – якого хто роду... Зовсiм свiт перевернувся! Про старе нiчого вже було й думати: треба якось до нового пристроюватись, щоб хоч тут не попустити свого. Що ж його робити? як його приладитись. Руки до дiла не призвичаєнi змалечку, – не неволити ж їх на старiсть?! А розум – хто до волi думав, що пановi потрiбен робочий розум? Пановi треба було знатного роду, багатства; треба було вмiти себе показати, вмiти пожити, поїсти, попити, а мати робочий розум, здатний на дiло, а не на вигадки панськi, – пановi не треба було... А тепер: розуму! працi! – тiльки й чутно, як вигукували на всiх шляхах, на всiх базарах життя.

Хто зразу не перелякався того покрику та брався за дiло, – того захоплювало життя на свої бистрi хвилi, мчало усе вперед, вперед, – то кидало наспiд, заливало; то вергало наверх, пiдкидало вгору, знову несло на гребенястiй хвилi, аж поки не виносило на берег... Хоч болiли iнодi у нашого плавця пом’ятi боки, а все-таки вiн хоч i нетвердими ногами, ступав на ту землю, де колись усе живло тремтало його духу. Усе-таки вiн був господар на нiй, а не попихач, не наймит. Швидко вiн зживався з новим своїм мiсцем на старiй землi – i пiдвертав її пiд себе: вона йому плодила, родила – ставало на пожиття його! А хто перелякався, – той залазив до себе на хутiр, у село, проклинав новий вiк, нових людей, день за днем тяг злиденне життя, проїдаючи останнє своє добро – викупнi бiлети, за котрi баришники-жиди не давали й половини цiни... За собою життя веселе, розкiшне, без працi, без клопоту; перед собою – вбоге доживання вiку, – може, тяжка праця на старiсть, гiрка турбота, замiсть спокою, – без шага грошей, котрi жидки вспiють вимотать, – без ступня землi, котру за старi довги банковi тарахнули з молотка... Як же його не проклинати такого? як з ним миритися?!

«Сонмище», оставшись без ватажка, як перелякана отара овечок, спершу було кинулось врозтiч... Навперейми йому вискочило земство. Отара повернула назад, згадала старе становище, де було пашi доволi, де водопої погожi, та й стала на згiрочку... Посеред отари й «предводительський синок» крутився, та видно йому не водити переду! Хто ж поведе? Кому не страшно? Хто звик до всякої лихої години? – Шавкун привик ще змалечку до всього. Шавкун вiдомий здавна. Шкода тiльки – Шавкун боїться перед вести: Шавкун здавна ходив позаду... То, може, вiн хоч пiде назирцем за ватагою? – Гайда! – Шавкун пiшов назирцем.

Шавкун – чоловiк нi дурний, нi розумний. Зате вiн на своїм вiку звiдав усього. Був Шавкун на конi, був i пiд конем. Шавкун – попович. Пiсля вбогого батька, що попував на небагатiм приходi в Хитунах, зостався вiн з своєю старшенькою сестрою невеличкими сиротами. Опекун, якийсь далекий родич, теж пiп, забрав сиротят до себе. Дiвчинка ж бiгала собi по селу, малою, потiм, як пiднялась трохи, доглядала, а разом i гралася з малими дiтками опекуновими, а стала дiвкою – видали замiж за якогось п’яничку-диякона. Хлопчика опекун вiддав у бурсу розуму добувати. Скiльки прийняла лиха дитина в тiй бурсi; скiльки раз його нiвечили, били, – воно й щот розтеряло. Забили до того, що з моторненького, опецькуватого хлопчика зробилася якась тупиця, убоїще, котре нiчого не вчиться, а тiльки й думає, як би кому капость зробити. Шкода за шкодою, розпутство за розпутством – стали думкою й гадкою бурсака. Коли не вкраде ножичка, чорнильницi, то пiддрочує товариство на пустощi, на сваволю; а пiдрiс – давай молитися скляному боговi... Мучились з ним «святi отцi», мучились, та й вигнали з фiлософiї... голого, босого й простоволосого! Де його на свiтi дiтися? Куди голову прихилити? Хтось, мабуть, на жарти, раяв iти в унiверситет. Молодий Шавкун задумався... Одначе не пiшов в унiверситет, а потяг пiшки додому, до себе в Хитуни, де на батькiвськiм мiсцi оселився зять. Шавкун побратався з зятем – i закурили вдвох селом, обходячи парафiян, а додому iнодi рачки прилазячи. Сестра довго терпiла. Далi почала лаяти чоловiка й брата, стала докоряти йому, що вiн убрався на все готове та й останнi злиднi пропиває, останнiй шматок хлiба одриває своїми здоровими руками вiд рота малих її дiток. Шавкун на лайку мовчав, як у рот йому води налито. Гiрка правда, мабуть, дуже колола йому очi. На другий ранок вiн став спiвати перед сестрою лазаря, який вiн нещасний; хвалився їй своєю надiєю на унiверситет, коли б тiльки рублiв з пiвсотнi грошей. Сестра назвала його думку «дурницею», раяла йти куди-небудь у канцелярiю «хлiба заробляти». Шавкун не послухав сестри. Зiбрав, якi позоставались, манатки, зв’язав у клуночок, хотiв пiти «на одчай» шукати долi. Сестра зжалилась, вийняла з скринi тридцять карбованцiв – останнi грошi, як вона на чорний день ховала вiд свого недбайливого чоловiка – оддала братовi. Шавкун попрощався, пiшов. Через мiсяцiв три написав сестрi, вже з Києва, що вiн таки свого доскочив – зробився студентом. Як i з чого вiн жив, про те тiльки вiн да бог вiдає; одначе вижив два роки. Та старий грiх знову прокинувся, завiв його на третiм курсi в темну, а з темної – на вулицю... Опинився Шавкун серед великого города без шага грошей, без знайомих людей, без веселих товаришiв, котрi тепер його цуралися, з одною бiдою – «вовчим бiлетом» в кишенi... Сказано: хоч у Днiпро з мосту! Шавкун у Днiпро не кинувся, а покинув Київ, покинув товариство, книжки (i потiм було нiколи не заглядає в них – не любив, якщо й розказують про них) та ноги на плечi, побрiв у Гетьманське. До сестри йти було соромно. Шавкун пiшов до свого товариша молодих лiт, знакомого нам Чижика, котрий служив тодi в опецi. Чижик порадив пiти до когось старшого, попрохатись. Шавкун пiшов, упросився в опеку, де йому обiцяли, як прилiжатиме, давати по десять гривень у мiсяць. Шавкун i тому радий. Став вiн виводити стрiчку по стрiчцi, списуючи копiї; став одбирати спершу по десять гривень, далi по двадцять, а через рiк дiйшов до трьох рублiв. Зробився паничем – хоч куди! Тихий, слухняний, до старших привiтний, став Шавкун кидатись у очi старшим: забачить здалека, – шапку здiймає, а Василя Семеновича вгледить – у пояс кланяється. Панюга помiтив «покiрне телятко», звелiв перейти йому з опеки до себе в канцелярiю. Не було, здається, для Шавкуна щасливiшого дня на свiтi, як той, коли його зазвав гетьманський царьок у кабiнет до себе та став йому казати, що як вiн себе шануватиме, то зробить його чоловiком! Шавкун не мiг слова вимовити вiд радостi та вiд страху, – то блiд, то червонiв; а вийшов од великого пана, перехрестився i сiв у канцелярiї за стiл. З того часу день у день, нiч у нiч Шавкуна можна було тiльки й бачити, що в канцелярiї, де вiн сидiв, перегнувши спину, над бумагами, нi на кого не глядя, нi до кого не обзиваючись, немов для його не зосталось нiкого й нiчого на свiтi, окрiм тих бумаг. Шавкуна хвалив письмоводитель; перед святками предводитель жалував йому по десять рублiв, з котрих Шавкун часточку посилав сестрi, а останнi ховав у шкуратянiм гаманцi на самiм днi своєї невеликої скринi. Незабаром старий письмоводитель умер, а Шавкуна посадили на його мiсце. Став вiн не остання спиця в колесi. Де взялися у людей шана й повага до його! Тепер уже перед ним так шапки здiймали, як вiн колись. Оже Шавкун не вповав нi на шану, нi на вповагу, а держався пословицi: за свiй грош – кожен хорош! Через те, здається, не було в його бiльше нiякої думки, як тiльки про грошi. Багатство, грошi – от що йому й снилося! Жив вiн собi тихо, скупо; оженився на такiй же скупiй, як i сам, панночцi – та й складали вони добро, не знаючи самi кому, – бо й дiтей не було. Нi великої радостi, нi малого горя не знало життя їх.

Так оцей-то щирий вiл, котрому нiчого просидiти, не розгинаючись над бумагами з раннього ранку до пiзньої ночi, оцей прониза й пiдлиза, котрого навчило життя, де треба поклонитися, кому треба догодити, – держав тепер цiлий повiт у своїх руках, заправляючи ним по своїй хiтi, замiсть недалекого й ледачого «предводительського синка». Той i лапки поклав: роби, мов, що хоч, що знаєш!

А тут – новина за новиною, робота за роботою. Не вспiли з «викупними грамотами» управитись, насилу накинули крiпакам землi, котрих вони тепер, як огню, боялися, щоб, бува, з землею не вернулася неволя, як пiдскочило земство, з виборами, з радами.

– Оце... до чого дожились!.. – бiдкаються панки, де тiльки не стрiнуться. – Там – воля... крестян одняла, землi побрали... А це либонь уже хотять з мужикiв поробити панiв... якесь земство видумали!!

– Егеж, до того йдеться – пiддакують другi. – Де ж пак? У гласнi вибиратимуть i дворяни й мужики... Учора Омелько в мене кiзяки рiзав, а завтра, може, сидiтиме рядом зi мною, за одним столом... Я – гласний, i вiн – гласний...

– Нi! Не дiждете, не дiждете, хамове кодло! – сердилась старенька панi, ударяючи кулаком об кулак, i зачинала на всi боки костити «кодло» й тих, що довели дворянство «до такого безчестя».

Шавкун не лаявся, не сердився. Вiн аж мов повеселiшав, як забалакали про земство. Вiн добре знав, що воно його рук не стече, – а може,й погрiє. Настав новий вiк й для нашого Чiпки. То таки що тихе, щасливе життя у себе дома, з любою жiнкою, з старою матiр’ю, а то таки й на громадi, серед людей Чiпка не останнiй... Люди стали його знати, поважати й шанувати, бо iнодi Чiпка ставав декому й у помочi. Хоч вiн не любив тепер розкидатись, а при нуждi чоловiковi поможе. Чи хрестини де: кого ж його в куми? – Чiпка, чоловiк добрий, послухає. Оже Чiпка сам нiколи не ходив у куми; зате Галя по селу цiлу метку хрещеникiв мав. Коли бог не дає своїх дiток, хрещениками втiшається. Лободi дочку давати, а в скринi всього-навсього десять карбованцiв – нестане й на горiлку. Що його робити? Де б його рук зачепити? «Ти б, чоловiче, – рає Лободиха, – пiшов до Варениченка: може б вiн позичив до нового хлiба?» – «А справдi», – одказує Лобода та прямо до Чiпки. Чiпка порадиться з Галею – i вродиться в Лободи весiлля, – цiлий тиждень поїжджани п’ють та гуляють.

– Нема чоловiка добрiшого, як у нас Чiпка! – хваляться пiщани i здiймають шапки, ще здалека побачивши Чiпку.

Та хiба однi пiщани?

Вештаючись раз по раз по ярмарках, промислуючи полотнами, став Чiпка вiдомий на цiлий повiт. У тестя якось раз зустрiвся з становим Дмитренком – тим самим, що прозвали «кобиляча голова», за те, що любив дуже менджувати кiньми. Чiпка й становому подобався. Удруге стрiлись вони на ярмарку – i стали сватами. Становому подобався молодий Чiпчин жеребчик, котрого тесть подарував. Дмитренко й пристав: промiняй та й промiняй! Довго Чiпка не згоджувався, – та нiчого не вдiєш: промiняв. Становий собi взяв доброго молодого жеребчика, що аж кров крiзь шкуру свiтилась, а оддав Чiпцi старого-старого драбастого гусарського коня, котрого продали з полку, як розбився на ноги. Дмитренко ж такий радий, дякує Чiпцi, обiщає до його в гостi заїхати. А Чiпка дивився на драбастого, мов уперше на вiку коня бачив, сплюнув та й замовк.