Розділ «ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА»

– Так воно так-таки, мабуть, чоловiче й буде, – жартує Христя, – що я i тебе й дiтей покину та й перейду до Галi та до бабусi Мотрi...

– Про мене... Хай вона й вам, – тiльки я собi Чiпку вiзьму затомiсть, – одказує Грицько.

– Еге, спасибi вам! Ми Чiпки не дамо... Чiпка в нас буде, – обороняється Галя.

А тут i Мотря, слухаючи їх жартiвливу розмову, уверне слiвце й од себе. Пiдуть у них смiхи, жарти та веселощi.

– Ану лишень, Галю: почастуй нас вареною за таку вигадку! – нажартувавшись вдоволь, каже Чiпка.

Галя швиденько метнеться. Де не вiзьметься варена – пахуча, чиста та смачна. Галя частує. Усi випивають по повнiй, прицмакують губами, вихваляють Галю, а ще бiльше – варену, та пересипаються жартами...

Це так у свято або в недiлю. А в будень – коли не Христя у Галi, то Галя у Христi.

Одна другу так уподобали, мов сестри рiднi. Хоч одна однiй, як завжди водиться мiж жiнками, i не розкривала своєї душi до дна, не показувала, що дiється насподi серця; оже одна в однiй чула щось собi рiдне, привiтне й любе. Галя далi бачила, ширше сягала своїм розумом: вiн у неї кохався при достатках, у розкошi... В сторонi од людей, од життя, не знавши нi нужди, нi клопоту, – вона сама поринала в свої думки, привикла сама повертати своїм розумом. Не такi молодi лiта випали Христi. Тяжке сирiтство з самого малку, гiрка неволя в чужiй роботi – приборкали її шибку думку. Недостачi, нужда добре далися їй знати, – щоб вона не забувала про наживу. Вона була в життi її не останньою гадкою. Оже, як вони не рiзнились, а все-таки обидвi однаково чули, що добре, що лихе, i через те завжди обидвi сходились у своїх думках. До чого Христя тiльки серцем прихилялася, почуваючи добре, те Галя не тiльки серцем кохала, а й у речах вимовляла. Порiднились вони серцем, душею. Вони були щирi товаришки, яких тiльки вряди-годи зводить життя докупи.

Шануючи одна одну, кожна поклялася в душi, що як будуть у них дiти, взяти одна другу кумою. Христя вже й радiла тому. Вона почувала себе матiр’ю, а пiсля рiздва справдi послав їй бог уже другого сина. Галя була хрещеною матiр’ю. Грицько не тiльки згодився – зрадiв, як почув, що Галя буде кумою. Вiн сподiвався, що хрещениковi добре буде вiд такої хресної матерi. Христя ж дивилася на покумання, як на зв’язок довiчного товариства з Галею.

I справдi, пiсля того вони ще дужче затоваришували. Почалися таємничi сповiдi важких думок та гадок, пестощi та голубiння веселих надiй. Не проходило дня, щоб або Христя не завернула до Галi, або Галя не побiгла до Христi.

Галя полюбила свого хрещеника, як рiдну дитину. Сорочечки йому шила й мережала; шапочки вишивала. А на руки вiзьме, – носиться, любується, як своїм. Iнодi зупиниться її погляд на любому поглядi дитини... довго вона дивиться на його, придивляється йому в вiчi, мов своїми очима хоче з’їсти... То дивись: блиснула в неї в очах якась iскорка – сльоза не сльоза, радiсть не радiсть засвiтила в них – i пригортає вона дитину до свого лона й обдає його поцiлунками.

Христя дивиться та й зiтхне важко. Вона бачить i чує, чого Галi треба, та чого бог не дає їй...

– Що, як у вас будуть дiти, – стороною заходить Христя: – як уже ви їх глядiтимете? Адже ось – чуже, та як ви втiшаєтесь!.:

– Як у мене буде дитина, Христе, то я, здається, з’їм або задавлю її, цiлуючи та милуючи... Я не дам на його пилиночцi впасти, кому-небудь подивитися... Могла б я його – в своїм серцi носила. Ви тiльки гляньте: отаке манюсiньке-малюсiньке, без речi, без мови, тiльки оченятами свiтить... Ти до його обзиваєшся, а воно ними поводить, мукає, рученята випручає, мов тебе пригорнути хоче... А ти знаєш: це твоє тiло, твоє народження... «Рибонько!.. серденько!..» – оберталася вона до хрещеника, окриваючи всього його гарячими поцiлунками.

То були бурхливi хвилi ще дiвоцьких любощiв, у котрих уже виразно визначалося чуття матерi. То материне серце озивалося в гарячих дiвоцьких пошибах кохання. Так думає й почуває кожна молода молодиця, поки ще не знає нi болiв тяжких, нi мук материних, нi непокiйних нiчок, якi приходиться перебувати, доглядаючи малих дiток. Тяжкий бiк материнського життя ще невiдомий, а материнське чуство заклюнулось у серцi кожної жiнки ще в сповиточку, – ще тодi, коли вона малою, невеличкою носилася з лялькою, наче з справжньою дитиною, – як ще дiвчинкою голубила, кошенятко, як дитинчатко, як молодою дiвкою пригортала свого милого, сама не почуваючи, як пестила надiю у своїм серцi на щастя матерi...

Минає зима. Ясне сонечко любо свiтить та грiє; снiги тають; бiжать з гiр долинами прудкi протiчки снiгової води; раннi чумаки коло возiв лаштуються; а там i хлiбороби заворушилися... Настає весна. Все оживає, радiє. Ось i великоднi святки прийшли i пройшли; зазеленiли поля; зацвiли садки; защебетали соловейки... Пiсля довгого зимового сну все прокидається, продирає заспанi очi i, озирнувшись кругом, любує на землю, що, як та писанка, красується пiд золотим промiнням ясного сонця; а сонце, глядя на неї, усмiхається...

Тiльки дiждав Чiпка тепла, зараз накупив дерева, найняв майстрiв i заложив над самим шляхом не хату, а цiлий невеличкий будинок. Поки люди налагодились з жнивами, то на його дворi, замiсть похилої хатини, стояв веселий будинок i гордо позирав на вулицю великими вiкнами з зеленими вiконницями. Давня Чiпчина гадка справдилась. Тепер уже не одна тiсна хата iз сiньми, а цiлих три: одна – для матерi, друга – для себе, а через сiни – свiтлиця – про гостей. Недалеко од будинку складали рублену комору. Трохи далi, як поставили комору, заходились коло сарая з конюшнею; а там – i загороду заплели нову, кругом дворище обгородили новою лозовою лiсою з острiшком... Старi ворота поламав Чiпка, а приробив дощанi, панськi, розтворчатi, а над ворiтьми, якраз посерединi, на кружалi вирiзана була чоловiча пика: рот – як у сома, очi круглi – як у сови, нiс – як у кота, а волосся, з продiлем посерединi – як у жiнки... З усього села збiгалися дiти дивитись на те пречудо i великим дивом дивувалися...

В одно лiто непевне колись дворище, вiдоме кожному за пустош, зовсiм перемiнилося. Страшне й прокляте, стало тепер воно навдивовижу всiм людям, лоскотало їх заздрi очi, а ще заздрiшi думки...

Як гляне iнодi Мотря на свiй плець, то й сама дивується. Колись пустка-хата – тепер будинок; пустиня-город – грядка квiток; гноїще-двiр – тепер зелений та чистий, кругом облямований коморами, загородою, сараєм, хлiвцями... Аж заплаче Мотря з радощiв.

– Колись як жилось... А тепер?.. Слава тобi, господи!