Розділ «ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА»

– Яка ж я, мамо, буду добра жiнка, коли сорочки своєму чоловiковi не вишию? Я б йому, якi найкращi зразки є, усi б, здається, вимережила... Та горенько – не знаю всiх!

– Спасибi тобi, дочко, за твою ласку, як до його, так i до мене! Як ти ввiйшла до нас, то мов праведне сонце вступило в хату, немов нам очi розв’язала, свiт повила рожевим квiтом... А якби знала, як то спершу було? Як нi хлiба, нi одежини... та треба щодня на роботу йти... А вiн ще малий був – i його iнодi з собою несеш. А коли кинеш дома, хоч i на бабу – царство небесне! – то за думками свiта бiлого не бачиш... Чи не сталося що йому? чи не наробив чого вiн?.. Настане вечiр, як бога, мов вiками дожидаєш його, та, кинувши працю, стрiлою додому поспiшаєш. Добiгаєш, бачиш – вiн грається коло хати... Слава тобi, господи, що щасливо все!.. Або зимою... застукають трiскучi морози, знiметься завiрюха, хуртовина... анi одiтися, анi обутися!.. А тут у хатi – хоч вовкiв гони... й топлива кат має... Ох! випила й я за свiй вiк гiрку, та ще й повну!... А тепер, дяка господевi, хоч на старiсть заспокоєна... Може, пошле господь i вмерти в такому спокої... Буду за тебе, моя дитино, з того свiта молитви слати, щоб вам, мої рiднi, щасливо вiк звiкувати та своїх дiток до розуму довести...

Галя слуха-слуха таку сумну приповiстку про таке гiрке та злиденне життя, – та аж страх її вiзьме... Вона не тiльки нiчого того не бачила й не зазнала, а навiть нiколи й не думала... Жаль давив її серце за свекруху... «Недаром вона така стара, слаба, виморена, висушена!» – думала Галя.

– Ви менi, як рiдна мати! – обертається вона а щирим серцем до свекрухи: – скiльки-то ви горя на своїм вiку звiдали!.. Чи то – ж то й Чiпка все те терпiв, мамо!

– Авжеж, дочко! Його оцими руками й виносила й вигодувала... i вiн дiзнав, почiм кiвш лиха!

– Через те ж вiн i смутний такий; того й нерадiсний завжди... От я: зросла в доволi та в розкошi, нiчого того не знала... завжди весела, спiвоча...

– Дай, господи, спiвати, не дай тiльки плакати! – одказує радо Мотря. I не налюбується й не навтiшається невiсткою.

Тiльки iнодi, темної ночi, коли буря надворi виє та плаче у димарi, як сова, квилить та стогне, у вiкна, стукаючи кiм’ями снiгу, мов пiзнiй подорожнiй; коли все спить пiд заводи лихої години – тiльки старим людям не спиться – ворочаються вони з боку на бiк, стогнучи та охкаючи, – болять у них старi костi, натрудженi замолоду непосильною працею, а сумнi думки, як чорна галич, окривають старечi голови, – тiльки в таку добу закрадався сум у Мотрину душу i, як у жменi, зжимав гiрким життям поточене серце...

«Що воно за знак? – думала вона: – така багачка вродлива, а покохала такого убогого?.. Хай i покохала-молода кров шпарка, серце гаряче: западе дiвцi парубок в око, – не встережеться, як i покохає... Та куди ж батько та мати дивилися?.. А тут батько й мати не сперечалися... Мабуть, шкода стало дитини, як вона з кохання побивається... Та хiба трохи без кохання береться?.. Рiднi заборонять, коли спiзнається з нерiвнею... А тут i рiднi нiчого... Правда, Чiпка мiй моторний, удатний, золотi в його руки й голова неабияка... То що ж? все ж таки нерiвня!.. Першi, кажуть, любощi – дурниця... А прохолоне серце, пiдуть докори та перекори: ланець, голодранець!.. А може, вона не така... Здається, Галя добра... От же мене й не кохає, а як жалує? Ох, боже, боже! пошли їм щастя, господи! Менi що, старiй? аби вони не нарiкали на долю... Я умру; їм жити... хоч би ж хоч умерти спокiйно!»

Отакi думки, як легенькi хмари серед ясного дня, перепливали в головi старої матерi. Оже, як там: сонце тепле та ясне, – пiдплили хмарки вгору, пройняв їх гарячий його свiт, побiлив їх, розтопив, повiнув теплий вiтрець, розвiяв... Так i тут: доля свiтила та грiла й не давала простору та волi смутнiй думцi кинути темну тiнь на їх щастя... Мотря бiльше радiла, нiж журилася, й весело поглядала на дiтей, як вони голубились.

А вони справдi – як тi голуби: де одно, там i друге. Чи вiн робить що, а в неї вiльна хвилина, – вона коло його: коли не помагає, пiддержує що, то так стоїть та дивиться; чи вона робить, – вiн з рук хапає, щоб їй легше було.

– Галю! найми наймичку, – каже вiн, дивлячись, як вона втомилася коло печi, золiйники вергаючи. – Невже все те тобi своїми руками ворочати? Ти й коло корови, й коло печi, й коло шитва, – та все одна, все сама.

– Наймичку? – питає, здивувавшись, Галя. – Навiщо? Щоб вона своїми нечистими руками тобi страву готувала? Хай їй!

– Пожалуй себе, Галю, свого здоров’я...

– А що моє здоров’я? Хiба ще не викохала та не виростила, в матерi гуляючи? Задля тебе, мiй голубе, хоч i руки натруджу, то не шкода. Ти замолоду натерпiвся всього, – поживи хоч зо мною в доволлi... I яке воно тобi те щастя здасться, коли до всього я сама своїх рук не доложу, не поклопочуся бiля всячини... Нi, не треба... Не хочу я наймички!

Чiпка слухав ту любу мову жiнчину, а серце його проймала радiсть щастя...

– Доле моя! щастя моє! – пригортаючи мiцно до себе Галю, шептав вiн увечерi. – Ти ж менi радiсть у двiр принесла; ти з моїх очей полуду зняла, що їх цiлий мiй вiк закривала!.. Кругом мене кривда облягала, неправда обступала, як важкий камiнь, давила вона мої плечi, груди... опускалися в мене дужi руки, закривалися очi... я не знав нiчого, не бачив, куди менi вилiзти з того гнiту, як його вискочити... Ти – як зiрочка зiйшла над моєю задуреною головою – i освiтила менi темну стежку, мiй неутертий шлях!..

– Галю! – трохи згодом, не швидко, нiби роздумуючи, обiзвався голосно Чiпка. – Коли б усi люди були такi щасливi, як ми з тобою, тодi б нам ще краще жилося, ще веселiше!

– Коли б же то, мiй голубе! Що ж, коли їх доля так помежувала: одному дала багато, а другому – нiчого...

– Доля?.. Гляди лишень, Галю, чи доля то? чи не самi люди, бува, й виннi?.