Розділ «ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА»

Не вподобала й Мотря Явдохи. Вона здалася їй гордою, бундючною, недоступною... «Панi... панi! – шептала Мотря. – І чого встряв сюди Чiпка?.. Уже яка мати, така й дочка: яблучко вiд яблуньки недалеко одкотиться... Утопить вiн свою голову, та й мою разом. Чує й вiщує моє серце...»

Обидвi матерi були такi, що хоч би й назад, – та вже нiчого робити: дiло прилюдно було зроблено.

На другу недiлю молодих повiнчали.

На радощах Максим таке весiлля справив, що ще нiхто нiколи й не зазнає. Цiлий тиждень музики грали, ноги не спочивали; варена та запiкана рiчкою лилася, а що вже простої, то хоч купайся... Людей найшло видимо-невидимо: i простi, й москалi, й Сидiр там мiж ними; i старшина з писарем, засiдатель з своїми далекими родичами-полупанками... Сказано: нiгде пальця просунути нi в хатi, нi надворi. Максим либонь ще й станового дожидав, та становий чомусь не приїхав.

Грицько, пiдстароста, дивувався тому багатству, що так нi ждано, нi гадано, припало Чiпцi. Його аж заздрiсть розбирала. Дивувалися й завидували Чiпцi люди не менше Грицька. «I як-таки за такого ланця та вийшла така багачка, як Галя?» Старi дiди та баби все те собi на умi мали, а молодицi нишком помiж себе рахували, що воно таки щось непевне: видно, чортяка й тут якогось гедзика вкинув! Та, дивлячись на Галю, що сидiла коло Чiпки, як макова квiтка, знай перешiптувались та хитали головами, моргали бровами... А чоловiки тим часом од Максима по повнiй випивали та примовляли: «Дай же, боже, щоб нашi молодi живi та здоровi були, – у щастi кохалися, у розкошi купалися, до самого вiку нiчого лихого не знали!» – Щоб знай багатiли та спереду горбатiли! – додав староста Якiв Кабанець, такий удатний до тих приказок. – Беседа залилася нестямним смiхом та реготом, а жiнки, жартуючи, давай штовхати старосту кулаками межи плечi, примовляючи: «О, щоб тебе!.. щоб тебе!» А староста, незважаючи на духопелики, ухопив вареника в зуби, розiпхав танцюристу молодiж, крикнув: «Грай, музико!» та й пiшов навприсядки – аж земля загула. Музика рiзала, пиляла – аж струни лопались; скрипки вгиналися; бубен, як грiм серед лiта, бухтiв; мiдянi тарiлки бряжчали та цокали, немов сто пар циганських коней з бобончиками та дзвониками перло селом...

Гуляли-гуляли на хуторi та так цiлою юрбою переїхали в Пiски до Чiпки.

Тут Мотря вперше побачила свою невiстку. У парi з сином вона кланялась їй низько, до нiг, подаючи дорогi подарунки... Мотря глянула на невiстку – i чорнi думки зникли, зразу збiгли з сумного обличчя. Як промiнь ясного сонечка, пробившись мiж зелену густу листву, в затишку та в холодочку, горить i звеселяє гущавину – так iскорка одради зажеврiла в старих Мотриних очах, розлилася радiстю по всьому сухому виду! Мотря кинулась обнiмати невiстку, як рiдну дитину, а, цiлуючи її, плакала. Галя собi обнiмала Мотрю, як матiр, цiлувала її зашкарублi, сухi щоки, руки... Далi Мотря обнiмала сина i теж плакала. Потiм того цiлувалася з сватами i трохи не з усiма людьми, що наїхали й найшли до неї в двiр. З радостi стара як оп’янiла, їй вперше на вiку довелося побачити таку повагу до себе вiд людей. Вона не знала, як їх дякувати, чим їх вiтати. Ось заграли музики; заспiвали свашки; поклонилися молодi – i пiшли в хату... Пiднялися знову гулянки та танцi. Максим з Явдохою в парi пiшли викрутасом та вихилясом, а за ними й Мотря тупала своїми старими ногами...

Як вихор, як буря страшенна мчиться, трощить i ломить усе по своєму слiду, так весiлля промчалося Чiпчиним двором i наробило нетрохи шкоди у господарствi. Тини поваленi й поламанi; ворота побитi лежали серед двору; вiкна без шибок чорнiли дiрками, дивлячись на вулицю. Так як пiсля бурi, дощу та граду ясне сонечко ще мов привiтнiше сяє, ще дужче грiє та обливає своїм теплом та свiтом тi руїни, що наробила буря, – так Галя рожевiла з двору своїм рум’яним личком i веселила все своїм добрим поглядом...

А Чiпка вже правився коло шкоди. Там тин пiдняв та набив, новi ворота приробив; там другу яку шкоду полагодив; кликнув скляра – вiкна повставляв... Через тиждень не знать було розруйнованого двору: все стояло на своїм мiсцi, як йому й слiд було, тiльки ще мов краще, доладнiше виглядало.

Багато добра всякого та худоби навезла Галя з собою; вiсiм паровиць везли її посаг у Пiски. Мотря як стрiла все, то аж злякалася. У неї нiколи нiчого того i в думцi не було, а тут – як снiг на голову ! Вона не знала, де його поставити, куди подiвати. Що нужнiше, розмiстила в хатi; друге – поставила в сiнях, а ще нетрохи й зосталося. Галя просила Явдоху взяти до себе в хутiр. Максим подарував Чiпцi трояк добрих коней. Так i Чiпка просив тестя подержати у себе до весни. Максим та Явдоха, дивлячись на таку тiсноту, раяли молодим переїхати на зиму жити на хутiр, – та нi Чiпка, нi Галя не згодились. Старi поїхали назад, а молодi зостались на своїм господарствi. Доля прикрила їх своїм затишним крилом.

Гарно, весело тепер у їх хатi. Сама хата – наче побiльшала, роздалася, повеселiшала. Стiни Галя вбрала шпалерами, пообвiшувала вишиваними рушниками. З божничка виглядали дорогi образи з-за лiсу василькiв, м’яти, ласкавицi, гвоздикiв та мов усмiхалися, дивлячись на хату. Перед образами гойдалися на ниточках робленi голуби. Крила у них сизi, груди червонi, хвостики чорнi, носики – немов з тiла – бiлорум’янi, а очi з червоного намиста свiтили на всю хату, коли вдаряв у них сонячний промiнь або стяжка од свiтла. Голуби тi були навдивовижу кожному, хто тiльки бачив їх. Розчепiривши крила й попригинавши нiжки, вони безперестанку гойдалися, немов живi та зачарованi... Пiч Галя розмалювала синiми квiтками по бiлому; лави вишарувала – чистi та бiлi, а пiл, як з воску, чистий. Де тiльки рука її доторкалася, або де око зирнуло, – все те з хмурого, сумного, прояснялося, бiлiло, нiби всмiхалося.

Коло свекрухи Галя, як коло рiдної матерi, ходить; годить їй у всячинi. Нашила їй очiпкiв, платкiв надарувала, сорочок надавала. Не свiтило тепер дрантя та рам’я на старих плечах; воно пiшло на ганчiрки, а Мотря у всьому новому ходила. Були тепер у неї й чоботи добрi чорноголовцi, плахти й дерги дорогi хоч i старечi, й сукня бiла, як снiг, i кожушанка, крита демикотоном, про зиму... Защитена тепер Мотря вiд голоду, вiд холоду; заспокоєна в роботi. Галя сама коло хазяйства ходила: коло корiв та овечат i бiля печi – всюди сама: Мотрi й не пiдпускала.

– Ви, – каже, – мамо, на своєму вiку нетрохи здоров’я стратили, сили збавили, спочиньте ж хоч на старiсть. Хай я, молода, тепер буду працювати, а вам треба спочивати на щось iнше!

– I вже, дочко! – одказує Мотря: – не зажалiєш батька в наймах, так i мене... Коли замолоду нiхто не жалував, то на старiсть – i того бiльше. Привикне, кажуть, собака за возом бiгти, то й за саньми побiжить! Я звикла замолоду робити – i тепер не влежу, хоч часом кiстки болять, як переламанi, в грудях холоне та ниє...

Та й сяде Мотря на гребiнь за вовну, та й пряде помалу.

А коло Чiпки Галя не знає вже, як i припадає, чим йому догоджає. У сорочках усi груди повишивала, квiтками унизала; каптани пообшивала шнурками. Тiльки й робить, що, впоравшись коло печi та худоби, копирсається та вигадує зразки всякi.

– Дивiться, мамо: чи так гарно буде? – питає вона свекрухи, показуючи шитво.

– Та гарно, моя дитино, – одказує Мотря радо.

– Менi здається, якби ще сюди вкинути синього, а сюди – зеленого, то тодi б саме добре було.

– Нащо ти, дочко, над тим свою голову морочиш та очi збавляєш? Помережила б там як-небудь та й годi! Адже ж ходив до сього не тiльки в шитих, а часом у такий, що руб руба позиває... Та й байдуже було!