Розділ «ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА»

Отак вони довго балакали. Слово за слово чiплялося; одна думка нанизувалась на другу – то заходячи на людей, то звертаючи на Чiпку.

– Ти ж менi розкажеш, яка там молода, – вже лягаючи спати, каже до чоловiка Христя. – I де вiн її видрав!!.

– Та вже ж побачимо, що там за цяця така, то й розкажу, – одмовив Грицько, i собi вкладаючись.

Рано звечора погасили свiтло син з матiр’ю. Рано звечора вони полягали спати, натомленi денними пригодами. Оже сон не йшов обом їм на думку.

Йому знай привиджувалась Галя, весела, як ясочка, – як вона буде бiгати по хатi та порядкувати... Тiльки шкода: хата тiсна; треба нову ставити, – промигнуло в думцi, й викликало цiлий рiй... Йому вже ввижається, що вiн розвалив оцю хату, а заложив нову, з свiтлицею, з хатиною, з великими вiкнами... «У хатинi ми будемо жити, – радиться вiн з Галею, – мати, мабуть, не злазитиме з печi; а свiтлиця – чужого чоловiка прийняти... Добре, Галю?» Галя засилає йому погляд згоди... Пересновуються його думки з її думками; викликають усмiшку, радiсть... Добра надiя пестить його серце. Чiпка забуває давнє життя, забуває все, що було – минуло: на легеньких крилах прудкої думки несеться вiн уперед, далi... у рай тихого щастя...

Мотря думала теж про Галю. Тiльки не веселi, а смутнi думки обхопили материну голову. «Господь його знає... – думала вона. – Хоч би я її бачила коли, хоч би чула її мову, голос... Може, там така, що й не приступ; а може, з тих, що аби зав’язати свiт парубковi, а то й кине – другого знайде... Мiж багатирками i такi часом бувають... Звiсно – з жиру! Виросте в розкошi та в достатках; само нiколи не гнуло свого стану, не кололо бiлих рук об колючу стерню, – все те наймички... А тут побачить, що все те треба своїми ручками та пучками... вiзьме та й кине... Хiба тепер як на свiтi стало?!»

Вiд таких думок та гадок сердешна мати знай перекочувалась з боку на бiк та важко зiтхала.

– Ви не спите, мамо?

– Нi, сину.

– Чому ж ви не спите?

– Та так... усе думки такi лiзуть у голову...

– Не журiться, мамо!

XXVI. НА СВОЇМ ДОБРI

У суботу заслав Чiпка старостiв до Максима. У недiлю були оглядини в Чiпки. Максим не забував старосвiтського звичаю: поїхав сам i вблагав Явдоху поїхати на оглядини.

Максим знав, за кого вiддавав дочку. Не дуже дерла йому очi вбога Чiпчина хата й старенька, бiдно зодягнена мати. Не так на те Явдоха глянула: не так воно вразило її горду пиху. Про самого Чiпку – грiх слово сказати! Та його хата низенька й тiсна, його мати згорблена, стара, висушена гiркою нуждою та лихом, розкопирсали хижу, падку на розкошi та на прибуток натуру Явдошину.

Як вернулися з оглядин, вона накинулась мокрим рядном на чоловiка. Максим, добре знаючи її натуру гарячу, воркотливу, вийшов з хати та нарошне довго копирсався коло хазяйства. Тодi Явдоха прискiпалась до Галi:

– Ну, так! придбаєш, дочко, свекруху на весь свiт... Господи! На нiй i обличчя людського не знать... Вiд злостi аж скривилася; висохла, як суха тараня...

– Та то, може, вона вам, мамо, так на перший погляд здалася, – одказує Галя.

Так куди!.. Кинулась Явдоха в жаль та сльози.

– Якби знала, моя дитино, таку лиху годину, якби знала, що таке в його застану: краще б тебе довiку з непокритою косою водила, нiж таке бачити!..