Розділ «ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА»

– Так ти покинеш?.. Покинеш, мiй голубе, таке життя?.. – допитувалась вона Чiпки, заглядаючи йому в вiчi.

Чiпка мовчав. Любувався веселим голосом Галi, налитими радiстю очима. Вона ж не переставала щебетати перед ним, як та ластiвочка.

– Та як ми заживемо з тобою! якi порядки заведемо!.. Зранку – ти будеш хазяїнувати коло худоби, а я – в господi... Адже ти будеш кохатись у скотинi? Я не люблю коней... воли кращi... Воли такi смирнi, тихi... А корова щоб менi безпремiнно була! Чуєш? Я й не пiду за тебе, як тiльки корови не купиш... та щоб з телятком!.. Що я, пак, казала? От уже й забула... Бач! Так ото ранком ми будемо поратися; потiм пообiдаємо, спочинемо; потiм уп’ять ти що-небудь зробиш, поки вечiр; а ввечерi я вечерю зварю... Уже таких м’яких та пухких галушок зварю, що губами можна буде їсти... I все в нас буде тихо, мирно – нi лайки, нi сварки нiколи... Ти не будеш лаятись?

Чiпка осмiхнувся.

– Чого ти смiєшся? Ти, мабуть, будеш битись? А я, дурна, питаю, чи будеш лаятись... Гляди менi: тiльки будеш битись або лаятись, – то я тебе покину...

– Та годi тобi, Галю, об цьому й думати! Як можна таку зозулечку лаяти або бити? Ти, як те сонечко, закрасиш мою смутну хату, розвеселиш матiр...

– Ба! У тебе й мати є? А я й забула...

Брови у Галi на хвилину здвинулись, буцiм вiд тяжкої думки. Одначе швидко та думка промелькнула: Галя знову веселенько зацокотала.

– А твоя мати – стара?

– Нi, не дуже. Лихо тiльки її зостарiло та нужда молодого вiку...

– А я, Чiпко, не знаю, що то таке лихо та нужда... Росла я в доволi, не знаю того нiчого. Хiба, може, ще моє вiд мене не втече, наздожене мене... Нi, я не хочу!.. Чув, Чiпко? Не хочу я нi нужди, нi лиха... Хай йому цур, хай йому пек!.. Не хочу!.. От, тiльки що: чи твоя мати сердита? чи не буде вона мене лаяти?..

– Нi, Галю... Нiколи сього не буде, щоб хто сказав тобi й слово накриво, – не тiльки налаяв... та ти така, що мати моя, як побачить тебе, то бiльше вподоба, нiж мене.

– Яка ж я? – прядучи веселими очима, допитувалась вона,

– Така... – жартував Чiпка.

– Яка – така?

Чiпка кинувся її обнiмати...

– Гляди ж менi! гляди! Тiльки одуриш... – i сварилася на його своїм маленьким бiлим пальчиком.

Довго ще вони любувалися та милувалися. Потiм – обiдали.

По обiдi радились, як сказати батькам. Та вже надвечiр Чiпка пiшов додому.

Мати стрiла його надворi з серцем.