Розділ «ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА»

Чiпка так i повис йому на в’язи:

– Сидоре! братику!.. гуляй же тепер! гуляй!.. Ходiм, зараз грошi дам.

Вернулись вони в пивницю, розквиталися. Чiпка напоїв Сидора й москалiв, що з ними прийшли, та на радощах i сам так лизнув, що насилу вилiз з хати. Одначе подумав: чи йти додому, чи тут спати?.. Так доплiвся до клунi, де Лушня спав. «Нi, щоб мати не лаяла, тут засну», – подумав, уступивши в клуню. Незабаром вiн захрiп коло Лушнi, як задавлений...

Нiч була сира, холодна. Туман важкою парою вривався попiд дверима в клуню; холодив гаряче тiло, добирався до кiсток... Чiпка прокинувся, здригнув... Прокинувся й Лушня. Розказав йому Чiпка, яким побитом забрався сюди спати. Надворi стало сiрiти. Крiзь щiлини пробивався бiлувастий край схiд-сонця. Чiпка встав та невмитий, нерозчесаний, побрався прямо в Пiски.

Уже розвиднялось, як вiн вернувся додому. Ще здалека побачив: блищав огонь у вiкнi його хати. «Мабуть, мати пряде», – подумав вiн, та й став добиватись у дверi. Дверi були засуненi. Вiн пiдiйшов пiд вiкно, постукав.

– Хто там? – окликнулась мати з середини.

– Це я, мамо! Вiдчинiть!

– Сину, сину! – почала виговорювати Мотря, впускаючи в хату. – Доки ти будеш волочитися щоночi?.. Чи не за старе, бува, знову прийнявся?.. Та то ж – щоночi! Як вечiр настане, так i знявся, й пiшов... А он – всюди такi чутки ходять... Ще на тебе, чого доброго, скажуть...

Чiпцi хоч i гiрка була материна догана, та недавня радiсть тихомирила його серце.

– Не журiться, мамо! – з усмiхом одказує вiн: – Ось, незабаром, як бог поможе, не буду й з хати виходити...

– Видно й по тобi! Хiба б, може, жiнка чи не вдержала; а вже матерi не послухаєш...

– Та може й жiнка...

Мати вперше почула таку рiч вiд сина. I здивувала вона її, i зрадувала. Одначе Мотря не сказала на це нiчого. Вона тiльки суворо глянула на сина та й знову сiла за гребiнь.

Чiпка, запаливши люльку, вийшов до скотини довiдатись, – та проблукав – уже геть сонце пiдбилося... А там – i майнув на хутiр до Гудзя.

Галя тим часом сама не дрiмала. Як тiльки вернулися старi додому, вона кинулась до матерi й стала її сльозами благати, щоб не губили її краси, сили, здоров’я в московських походах та переходах, на чужiй сторонi, далеко вiд роду, з нелюбим москалем...

Мати – як мати. Вона пройнялась жалем рiдної дитини, заглянулась на її сльози, благання, – сказала про все Максимовi. Максим хоч i хотiв би мати зятем Сидора, ще такого молодого, а вже унтер-офiцера, та, пригадавши своє гiрке московське життя, непосидяче та невiльне, сам згоджувався з дочкою... Взяли його смутнi думки. Вiн цiлу нiч не спав, усе думав.

На ранок радиться з Явдохою: як би вiд Сидора вiдскiпатись? Коли й Сидiр якраз настиг на ту раду. Довго вiн терся та м’явся, поки зважився сказати про своє лихо... Як став вiн журливо виводити, що я б, мов, боже, який радий, – та поход усе стратив!.. Старi слухали та жалкували на ту лиху причину, а самi нишком радiли. Найбiльше ж радiла Галя, слухаючи такi речi з своєї хатини.

Вирядивши Сидора, батьки поїхали чогось у Гетьманьке. Галя зосталася одна дома. Вона була весела, рада, з радощiв сама не знала, що робити, з ким ними подiлитися. Убравшись у найкраще убрання, вона бiгала по хатах, спiвала веселих пiсень; далi здумала про обiд, розпалила пiч, наставила страву; знову спiвала, бiгала, виглядала в вiкна: чи не йде, бува Чiпка?

Чiпка не йшов. Марно вона трудила очi, виглядаючи його. Iнодi: чорна пляма серед поля здавалася їй ним; вона кидала пiч i, не пам’ятаючи сама себе вiд радостi, вибiгала аж за хвiртку стрiвати його... Розглядiвши оману, верталася вона в хату з жалем у серцi, з сльозами на очах. «Вiн, мабуть, мене не любить, що не йде... Якби вiн любив мене, то не йшов би – летiв... А вiн?.. дурить... з ума зводить!» Такi думки мутили її голову, ображали серце, Галя починала плакати.

На той саме плач нахопився Чiпка. Як вона кинулась до його, як привiтала! Де дiлися й сльози, i смуток: очi горiли коханням, одрадою, вид осiяв, як сонячний ранок весняного дня. I що за радiсний був день той, що за люба розмова!..