Розділ «ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА»

Молодий козаче, чого зажурився?..

Спершу тихо, протяжно виливалася пiсня, й чутно в нiй було тугу невимовну, плач гiркий – задавлений; далi голос усе дужчав, мiцнiшав, розвертався на всi боки, i, як зимнi заводи вiтру, розлягався журбою по пустельному полю...

Тiльки менi й пари – що очицi карi... – лунала пiсня; а поле, мов ще дужче почорнiло, аж насупилося...

XXV. КОЗАК – НЕ БЕЗ ЩАСТЯ, ДIВКА – НЕ БЕЗ ДОЛI

Вернувся Чiпка додому та зараз кинувся по хазяйству, – не заглянув i в хату. Мати тiльки бачила, як вiн овечатам пiдкладав просяної соломи.

Настав вечiр. Мати розпалила пiч, наставила вечерю варити. Уже вечеря поспiла, а Чiпка не входив у хату. Мати засунула в жар страву, прийнялась перемивати посудину, пiдмiтати хату. Уже й коло посудини упоралась, i хату пiдмела, – не йде Чiпка.

– Що це вiн там так забарився? – промовила Мотря сама до себе та й вийшла погукати.

Гукала-гукала, – не чутно. Увiйшла вона в хату, пiдождала ще трохи, – немає. Материне серце стала розбирати досада.

– Якби знала, не заходжувалася б i коло вечерi... Хоч би був у хату наплював, сказав, – чи дома ночуватиме, чи знову повiється на всю нiч... Побила мене лиха година та нещаслива з тими побiганками! Та то ж день у день, нiч у нiчi Мабуть, назнав десь повiю всесвiтню та й вiється...

З досади висунула вона галушки з печi, всипала трохи в миску, сама сiла вечеряти. Настромила одну галушку на спичку; вкусила раз, удруге, – та й удавилася... Сьорбнула ложку щерби, – та й загадалася... Галушка на спичцi захолола; щерба у мисцi застигла – заволоклася зверху сiрою плiвкою... Як здумала Мотря знову їсти, то все вже загусло, захололо. Вона пiдвелась, поставила вечерю на припiчку, обмила ложку й миску, – та й полiзла на пiч спати... Думки про сина обступили її i не пiдпускали сну...

А Чiпка тим часом справляв своє дiло у Крутому Яру. Там, на пивницi в жида, служив Лушня. Чiпка ото прийшов до його та застав Лушню сонного. Прогулявши перед тим цiлий день, Лушня надвечiр знемiгся та, завалившись на солому в стодолi, захрiп мертвецьким сном. Довго Чiпка нудився, поки знайшов його.

– Тимофiю! Тимофiю! – гукав Чiпка, качаючи Лушню з боку на бiк. – Чув? Тимофiю!..

Тимофiй тiльки мукав та гикав. Чiпка довго вовтузився: перекидав його, пiдводив... Наостанку, розсердившись, штовхнув Лушню пiд бiк ногою. Той скрикнув i розкрив очi.

– Якого ти чортового батька? – гукнув вiн та, не глядя на Чiпку, знову повалився опукою на солому.

– Тимофiю! – гукає Чiпка, стоячи над ним.

– Чого?

– Устань...

Лушня зиркнув, ледве пiднявши вгору верхнi вiї.

– Це ти, Чiпко? чого ти?..

– Уставай!.. Треба.