Розділ «ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА»

Та як ухопить зо зла руками шовкову спiдницю, так i рознизала од подолу аж до самого стану...

– Галю! Галю!.. – скрикнув Чiпка, хватаючи її за руки. – Не роби цього!

– Геть! пусти!.. пусти!!

Очi в неї, як вугiлля, запалали... аж затремтiла вся.

– Ти знаєш – може, та, що цю спiдницю носила, лежить тепер пiд землею, тлiє, тiльки кров її, марно розлита, встав з землi й лементує до бога... покарати душогубаї.. А я... я доношую це рам’я.. мучуся... беру грiх на себе... За вiщо?.. За те, що я – розбишацька дочка?.. Краще б я гола, як мати народила, по полю носилася; як навiясена ганяла по степах широких, – нiж менi у цiй тюрмi мучитися, у цьому пеклi склiти!.. У-у, проклятi!.. – Та – хiп! за добре намисто. Намисто пороснуло з шиї додолу.

– Схаменись-бо, Галю! Тебе ж за це битимуть...

– Хай краще вб’ють, нiж чужим добром задушать!..

I знову сiла вона пiд вiкном; пiдперла голову рукою i задивилася в пусте та нiме поле, що геть-геть чорнiло та сивiло перед її очима... Нiколи вона не здавалася Чiпцi такою хорошою, як тодi... Вiн перекидав погляд то на розiдрану спiдницю, то на намисто, що розкотилося по всiй хатi... Йому жаль було своєї любої Галi; сумно од такого гiркого життя; а в душу закрадався острах, не було сили – разом його покинути...

Галя недовго мовчала. Поглянула вона на знiвеченого її словами Чiпку, що сидiв, мов у воду опущений, боявся пiдвести на неї очi, – i жаль пройняв люб’яче дiвоцьке серце.

– Чiпко! Любий мiй! – каже вона. – Покинь!.. За вiщо ж я тебе покохала?.. Покинь, мiй голубе!.. Та пiдiйшовши до його, любо заглядала в вiчi.

– Побачу, Галю... Може, покину... Подивлюся... Може... можна буде?

– Нi, покинь! покинь!.. А то я сама задавлю тебе своїми руками... – нестямно белькоче вона, обвивши його шию руками та обдаючи гарячими поцiлунками.

– Добре, Галю!.. добре, моя рибонько! – шепче, нестямившись, Чiпка, пригортаючи Галю.

– Ну, а тепер – к бiсу – на виступцi! – весело загомонiла вона. – Незабаром батько з матiр’ю буде! Чiпка хотiв щось сказати, та Галя не дала.

– Iди, йди! Iди, йди!

Та вхопивши шапку в одну руку, а за Чiпчину взявшись другою, волокла його з хати.

Нехотя тягся Чiпка. Нiчого робити – треба йти!

Провела його Галя за хвiртку; зачинилась й защепнулась.

Поволiкся Чiпка вiд двору тихо, помалу, ледве посилає ногу за ногою... У похилiй головi борюкались веселi надiї з невимовною тугою. Як здумає вiн, що Галя не переможе батька-матерi, не вдасться їй їх умовити, то серце його наче хто в жменi здавить; коли ж погадає, як вони поберуться, житимуть у парi, – од серця одiйде важкий гнiт, i легко-легко воно затiпається... «А як же з ними розв’язатись?.. як їх зрадити?.. присягу поламати?» Од такої думки знову обхопить його сум, знову серце занив... Отак мiнилися його думки: то веселили одрадою, то пекли огнем туги – i знемагав вiн од натовпу їх. Вiн уже раднiший би їх забути, покинути, – та самi вони лiзли, як мара, в його голову... Щоб розiрвати їх чим-небудь, вiн почав обдивлятися навкруги... Нiгде нi душечки, нi лялечки. Нiме та буре поле розстилалося перед ним i за ним. День випав хмурий, невеселий. Дощу не було; а тiльки хмари, як димчатi килимцi, заступали свiт сонця, пересувалися з мiсця на мiсце, плавали по високому небi, одна одну доганяючи, одна другу переганяючи, й кидали свою сiру тiнь на чорнувату землю... Вiтер тяг легенький з полудня... Чiпка пiдвiв голову, радий хоч вiтровi, що обвiвав його червоний, як калина, вид, прохолоджував гарячу голову... Йому стало немов легше од такої прохолоди; веселiшi гадки стали закрадатись у його душу, а журба упряма все-таки не кидала серця... I Чiпка затяг:

Зелений байраче на яр похилився;