Розділ «ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА»

Чiпка насторочив уха, пильно дивився на Галю.

– Кинь ти життя таке! – скрикнула та аж поблiдла.

– Яке?

– Чуже добро грабувати, людей убивати!

– Галочко!.. Нiхто на свiтi не скаже, щоб я кого вбив... Хiба обороняючись, руки не здержав...

Засевалась Галя на мiсцi; очi знову засвiтили хижо; лице затiпалось.

– Проклятий!.. каторжний!.. – загукала вона на всю хату. – Обороняючись?!, вiд кого обороняючись? Лiзеш у чужу хату красти, та хочеш, щоб хазяїн не ловив тебе?.. Злодюго!

– А вони?.. вони хiба кращi? нажилися з нашої працi, та й панують... А тут... хата валиться: мати стара; сам – копи не заробиш удень... Треба їсти, треба й одягтися... Як же його жити, Галю?.. Та хiба ми крадемо? Ми своє одбираємо... Пан – наробив нами, жид – надурив з нас... А нам хiба з голоду пропадати? серед шляху погибати?..

– Чiпко!.. голубе мiй! кинь! Не буде щастя, не буде добра... Ти прийдеш уночi з побоїща, ляжеш коло жiнки, та тими руками, що недавно людей давили, у кровi грiлися... будеш жiнку пригортати... Тими вустами, що несли тiльки лайку та прокльони всьому свiту – станеш їй про своє кохання шептати, будеш цiлувати... у-ух!..

Вона затряслася вся, як лист на осичинi.

– А жити ж з чого? – напира Чiпка.

– Робити чесно... працювати щиро...

– А товариство?.. А батько?

– Заїдемо у другий край... де б нас нiхто не знав, не вiдав...

– О-ох, Галю! Не знаю, що буде. Я – отаман... Як почує товариство, що кинув, – не животiть тодi менi. Поклялися ми так один одному...

– Кому ви клялися, душогубцi, розбишаки? – кричить, схопившись, Галя. – Кому ви клялися?.. Проклятi!

– Один одному клялися, Галю...

– Чорт чортовi клявся!..

Галя зареготалась болiсно; божевiльний смiх її розкотився на всю хату. Чiпка глянув на неї, замовк, та, як пiдстрелений, опустився на стулець.

– Ти думаєш, – перегодя трохи, знову почала Галя: – ти думаєш – легко менi дивитися на життя батькове побiк з життям добрих людей?.. Бачиш: вони щиро працюють, чесно хлiб заробляють, з людьми поводяться... i встають i лягають тихi, спокiйнi... А тут? Сиди, як у тюрмi, на запорi... Страшно й очей показати мiж люди... Настане вечiр – цiла юрба п’яних людорiзiв валить у хату... Шушукаються, тихо перемовляються, поки пiдуть на всю нiч... Вертаються вже перед свiтом, – та як гробовики, ховаються по горищах, по погребах... переховують чуже, награбоване добро... Це все, що на менi, – все грабоване! Ти думаєш, не давить воно мене? Мов хто рукою за горло душить, випирає дух з мене... Ти не дивись, що я весела й жартiвлива... То веселить мене лиха моя година!.. Ще день – сяк-так переможеш... А вночi – ляжеш спати, то й привиджується тобi: буцiм лiзе хто, кричить: «Оддай мій платок!..» – та й тягне за волосся... «Оддай моє намисто!..» та й хапає холодними, як лiд, руками за шию... Ти думаєш, легко воно менi носити його, – оце рам’я?.. легко?!