Розділ «ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА»

Чiпка, вийшовши з двору, повернув прямо в поле. Одiйшовши, може, з верству од села, стулив пальцi, приложив до рота – i завив, як пугач. Далеко-далеко роздалось навкруги те журливе пугикання. Нiгде нi одклику, нi одгомону, – тiльки собаки завалували на селi.

Чiпка пiшов далi. Одiйшовши з гони, знову завив. Здалека щось обiзвалося до його – мов другий пугач, Чiпка побiг прямо рiллею на голос. Ще раз завив; знову одгукнулося йому тим же заводом, тiльки вже ближче. Незабаром заманячили в сивому туманi якiсь темнi тiнi.

– А хто там? – обiзвався чоловiчий голос.

– Пугач! – нарозтяг гукнув Чiпка: Тiнi почали ворушитись, наближатись, бiльшати. Видно стало людську постать. Ще далi Чiпка пiзнав Лушню, Матню й Пацюка. З ними ще було чоловiк п’ять невiдомих.

– Добре здоров’я, панове товариство! – привiтав їх Чiпка.

– Здоровi – одказали на його вiтання.

– А що, пани-брати: де сю нiч будемо рибу ловити?

– Де бiльше влову, – одказав хтось.

– Та ще не знаємо, Чiпко, – каже Лушня. – Ось цi радять у Ставище до Гершка; а ти либонь хотiв у Красногорку до пана?

– Та чи до Гершка, то й до Гершка: менi все одно! – одказав Чiпка.

– А в тебе ж струмент є? – пита його один з незнайомих братчикiв.

– Ось у мене струмент! – Чiпка показав кулака. – Покоштує раз, – удруге не схоче; а як улучу, – не встане...

– Не дуже лишень ударяй на те, козаче, – обiзвався високий натоптуваний чоловiк.

Чiпцi здалося, що вiн десь цей голос чув, та не згадав де.

– Та ви ще не знаєте його, – каже до товстенького чоловiка другий, у московськiй одежi. – Як були ми в останнiй раз на погуляннi, то вiн не пiзнав мене в темрявi, та як уцiлив своїм струментом по головi, – то я й очi витрiщив...

– Ну, нам такого й треба, – одказує товстенький чоловiк. – Тiльки знай – у нас така установа: все, що не добув, на рiвнi частi паювати; а як пiймався, – хоч на шибеницю: знать, мов, не знаю, вiдать – не вiдаю!

– Ге!.. – одмовля Чiпка. – А у нас ще й така: коли займавсь, то й не животiти тобi... У тюрму влiзь та задави, щоб не видав часом.

– Наш! наш! – загукали кругом, – плещучи в долонi, як чорти.

– Ну, а тепер до роботи... Гайда! – крикнув товстий чоловiк, рушивши перший. Другi – за ним слiдом.

Пройшли вони ще, може, з гони – i наткнулися, в мрявi на двi повозки. Коло коней стояв якийсь незнайомий чоловiк.