Розділ «ЧАСТИНА ТРЕТЯ»

– А ви поночi сидите? – щось спитало жiночим голосом – i знову зачинило дверi.

Трохи згодом у хату ввiйшла сестра Порохова з каганцем у руках. Свiт ударив прямо Чiпцi в вiчi. Перед ним, як мара та, стояла розпатлана жiнка – i живцем нагадувала йому про людську неправду...

– Тут будемо вечеряти, чи там? – питала вона, не випускаючи каганця з рук.

– Там, мабуть... Там, Галочко, – одказав Порох. Чiпка аж затiпався, почувши таке ймення...

– Ходiм же їсти! – гукнула вона й пiшла вперед.

Порох i Чiпка пiшли за нею. Увiйшли в кухню. Вона була ще чорнiша, нiж кiмната, де сидiв Чiпка. За кухнею чорнiли ще дверi – в третю хату. Що там було – не видко, тiльки з-за дверей виглядали двi кострубатi дитячi голови. «То, видно, її дiти», – подумав Чiпка.

Серед хати сiли вони вечеряти. На перевернутiм уверх денцем горнятi блищав каганець i присвiчував у миску. Жiнка всипала галушки. До вечерi всi випили по чарцi, – випила й сестра Пороха, i не скривилася. Чiпка покуштував галушку, – гливка, як глей, та ще й на зубах трiщить. Давай вiн сьорбати одну щербу. Коли б не так хотiлося їсти, вiн би й не покуштував такої вечерi.

– Мамо! дай i нам галуски... i ми хоцемо галуски, – обiзвалась з-за дверей дитина.

– Ви!.. – гукнув на їх Порох.

Дiти поховалися.

– Луципiр! – зиркнула Галька. – Сам напився, налопався, а дiтям – то й нема?!.

– Чому ви, справдi, дiтям не дасте? – обiзвався Чiпка до неї.

Вона встала мовчки; достала недобитий полумисок; всипала в його галушок i поставила коло порога. З-за дверей висунулось двоє дiтей – чорнi, замурзанi, в якихсь ганчiрках, замiсть сорочок, котрi вони якось соромливо позводили на грудях чорними рученятами, – бо застiбок не було... Впали вони опукою над черепком, запустили в юшку свої рученята, витягли по гарячiй галущцi, засичали, захукали – i стали жувати, цмокати... Чiпцi стало аж гидко. Мабуть, не любо було й Пороховi, бо вiн знову закричав на них. Дiти спiдлоба зиркнули на його й налагодились шарахнути за дверi.

– Не кричи, п’янице! – гукнула Галька на його.

– Сидiть! – обернулась до дiтей. Чiпцi вже не їлося. Доїв Порох останню галушку, встав. Подякував Чiпка Пороховi й Гальцi.

– Iди ж тепер та лягай спати! – обiзвавсь Порох до Чiпки.

Вийшли вони разом з кухнi. Чiпка покурив у сiнях люльки, пiшов у хату, а Порох ходив ще довго по двору, смоктав люльку та спльовував...

Лежить Чiпка в хатi на долiвцi, не спить, качається. Душно йому, варко; по жилах бiгає гаряча кров; гаряче полум’я пашить з рота; а в головi – одна думка ганяється за другою... То йому привиджується вдача: земля знову його; вiн такий радий, i мати рада: не попустив свого!.. I Галя йому любенько ввижається... Що не кажи, а Галя дiвчина гарна! От, якби така жiнка... Радiє Чiпка вiд однiєї згадки... Аж ось повiяло холодним вiтром з другого боку... Нема землi!.. проходився дурно... марно втратився... Мати плаче, – це їй, старiй, знову прийдеться на чужiм полi тинятись... А самому як?.. Пропало все!.. То знову вiн хазяїн... iде поруч з Галею... Вона йому любо глянула в вiчi, усмiхнулася... А лихий ворог позавидував йому – одняв землю, закрив своєю нечистою рукою її милий образ... Що ж тепер йому зосталося?.. Висовується, мов з туману, п’яна Порохова постать; а за нею – свiтить страшними очима божевiльна Галька: просовують до його рученята голi, чорномазi дiти – страшнi, сухi, тремтять од холоду... I встає перед ним людська неправда... Бачить вiн:, вона, як павутина, заснувала цiлий свiт, – нiхто не виплутається з її тонких тенет... Правда, один рвонувся – i вирвався... та як? руки й ноги назад скрученi... нi сiсти, нi встати: стiй, як на кару виведений!.. «Господи, боже! де ж твоя правда?.. – шепче Чiпка. – Де її шукати?..» Аж ось, здається йому, павутина i його основує, – от-от i вiн в тенетах! Вiн рвонувся, кинувся... Хочеться йому забутися, заснути. Перевернувся вiн з боку на бiк... Сон – як вiдьми вкрали!..

Хтось рипнув дверима, ввiйшов у хату.

– Це ви, дядьку? – питає Чiпка.