Розділ «ЧАСТИНА ТРЕТЯ»

– На здоров’я...

– А нашим ворогам на пропасть! – додав Порох, пiдносячи Чiпцi повну чарку. Чiпка випив i собi.

– Що, посолодшало?

– Кий бiс!

– Випий ще – посолодшає... Пiдносить Чiпцi чарку... Той простяг був уже руку, щоб узяти, – та Порох вилив собi чарку в рот.

– А що, правда, гiрко?! – сказав вiн, жартуючи. – Ну, на, на – пiдсолоди...

Чiпка випив i другу чарку... Посоловiло в вiччю; вдарило в голову... Вiн заходив по хатi; розпустив язик, дав волю серцю, став батькувати, лаятись... Порох, заїдаючи талавиркою, пiдогрiвав словами...

Випили ще, ще... Очi в Чiпки налилися кров’ю, в чоловiчках засвiтили огнi... Коло серця – немає нi мiри, нi ваги тому, що там дiється!.. Горiлка змiшалася з страшною злiстю – i запалила серце... Аж знемiгся Чiпка. Сiв на тринiжку коло столу, схилив на руку голову – заснув...

Порох ще довго солонцював талавиркою, обсмоктував кожну кiсточку, кожен шматочок; та випивав по повнiй... аж поки не стало нi риби, нi паляницi, а горiлка – тiльки на денцi... Тодi вiн устав, заховав у грубу пляшку, на прощання, нахильцi випивши й останню горiлку – i став ходити по хатi... Довго вiн ходив коло Чiпки, прихилявся, прислухався, торкав його, будив... Чiпка спить. Тодi Порох тихенько просунув руку до Чiпки в кишеню, витяг кисет з тютюном та грiшми i, радiючи, мерщiй вибiг навспинячках з хати...

Чiпка проспав до обiдньої пори. Прокинувся, пiдвiвся... У головi – дурман, у грудях – згага... Давай вiн пригадувати... Перше всього спала йому на думку зiгнута в три погибелi постать Чижика – гнучка, холодна, як гадюка... Чiпка махнув рукою, найшов шапку, надiв на голову i вийшов з хати. Надворi ходив з люлькою в зубах п’яненький Порох i всмiхався.

– Прощайте!

– Куди?

– Додому.

– Щасливо...

Понiс Чiпка у Пiски задурманену голову, ще дужче помучене серце... Тепер уже не жеврiла в душi надiя, не пiднiмала вгору його духу, не гнала вперед, як у город. Одна неправда та втрата – втрата всього наймилiшого, найлюбiшого – пекла його серце... Вiн iшов, ледве здiймаючи ноги...

Надвечiр доволiкся до москалевого хутора, до своєї землi... Його обдало холодом, потiм обсипало жаром... Порiвнявшись з хутором, вiн спинився... «Не чуть... нема... все пропало!.. Ще вчора бачив... ще вчора... Мабуть, i вона зна... Карай же вас смерть нагла, проклятi...» Вiн придав ходи в ноги.

Поминув свою землю, навiть не глянув на неї... Далi та далi... Уже сонце зовсiм сiло... Уже смеркло, як дiйшов вiн до Пiсок... З неба блищали яснi зорi; по селу то там, то там свiтилося в невеличкi вiконця свiтло; а в Гальчинiм шинку топилось у печi, – здавалось, горiла хата зсередини... Ось i його двiр. Кругом тихо; у хатi темно, не свiтиться...

«Мабуть, мати спить, – подумав вiн. – Нехай же спить!..»

I повернув до шинку.

– Сип горiлки. Галько! – гукнув на жидiвку.