– Я, – одказав Порох. – А ти ще й досi не спиш? – спитав його й побрався до свого лiгва, по другий бiк хати. Не пройшло десяти хвилин, – Порох захарчав.
«Щасливий вiн! – подумав Чiпка. – Таке лихо, а спить безпечно... Тут – ще тiльки заклюнулось, – та й то!..»
XV. З ЛЕГКОЇ РУКИ
Уранцi устав Чiпка з досадою в серцi, з дурманом у головi. Узяв просьбу, поклонився Пороховi, пiшов у суд. Ще було дуже рано: нiкого з судовикiв не було в судi; тiльки один сторож пiдмiтав скрiзь по хатах порозкиданi шматочки нiкчемного паперу, й цiлу коробку його, разом з смiттям, висипав у грубу...
– Та й раннiй же! – сказав вiн, побачивши Чiпку. – Пiдожди лишень... Ще нiкого нема...
Чiпка сiв на рундуцi. Пiсля недоспаної ночi, пiсля згаги, осiння ранкова прохолода здавалася йому такою хорошою, нiби оживила його... Голова потроху одходила; веселiшi думки прокидалися. Вранiшнє сонце обливало його м’яким свiтом, пестило його вид, очi, нагонило сонне забуття... Чiпка захитався, задрiмав. Його розбудив якийсь гомiн. Розплющивщи очi, вiн побачив – цiла купа людей увалила в двiр. В одного з-за пазухи виглядав крайок паперу; в другого на грудях наче горб вирiс: то оддимався цiлий хлiб, узятий з дому на цiлий день; у третього за плечима торбина... Кожен щось розказував другому; iнший розмахував руками: всякого клопотало своє дiло... Чiпка сидiв мовчки; навiть не дослухався до людського гомону: в його гомонiло своє лихо... Якось незнарошне погляд його впав на одного чоловiка. Нарiзко стояв вiн пiд забором, зажурений, похнюплений. Другi посiдали, смiялись, балакали. А вiн стояв мовчки, як одшиблений, i, здається, нiчого не чув, не бачив... Чiпка подумав: «Мабуть, неабияке дiло i в цього!..»
Аж ось – хтось крикнув: «Секретар! Секретар iде!..» Усi повставали, насторожились. Пiдвiвся й Чiпка. У воротях показався сухий, перегнутий утроб панок, з зеленим комiром, з блискучими гудзиками... Чiпка глянув на його. Борода йому була гладенько виголена; як та сокирка, видалась вона вперед, ховаючи в прогалинi мiж довгим носом i собою запалий рот з сухими тоненькими губами; голова трохи подалася назад; довга шия вип’ялась так, як у вола, коли його в ярмо запрягають; на грудях одтопирились верхнi краї форменого сюртука, застебненого внизу на два гудзики, i робили нiби горб, а на спинi був справжнiй горб – аж од самих плечей до тонкого, перегнутого стану... «Ну й цього перегнуло!» – подумав Чiпка.
Секретар Чижик, – то був вiн самий, – увiйшов у двiр, обпираючись на довгий цiпок, як обпираються старцi.
Люди поздiймали шапки. Вiн озирнув усiх своїм мишачим поглядом – i пiдступив до людей.
– I ви до нас. Осип Федорович? – осмiхнувшись, промовив вiн до одного, видно, полупанка, що стояв тут же таки мiж народом.
Той поклонився, розказав свое дiло. Секретар пiдступив до другого, до третього – до всiх по черзi. Знакомих величав на ймення; незнакомих прямо запитував: «А чого?» Дiйшов i до Чiпки:
– Ти чого?
– З прошенiєм.
– Об чiм?
Чiпка подав до рук прошенiє. Секретар шморгнув носом; витяг лiвою рукою з-за пазухи, з червоними розводами, чорну хустку, обтерся i став потихеньку читати прошенiє...
– Нiчого не буде! – вiддаючи назад прошенiє, одказав вiн, навiть не глядя на Чiпку.
– Як? – здивувався той.
– Так... документiв нема!
– Та нам же громада цю землю одсудила...
– То що, що громада?..
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Хіба ревуть воли, як ясла повні » автора Мирний Панас на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „ЧАСТИНА ТРЕТЯ“ на сторінці 11. Приємного читання.