Розділ «ЧАСТИНА ТРЕТЯ»

– Я, – одказав Порох. – А ти ще й досi не спиш? – спитав його й побрався до свого лiгва, по другий бiк хати. Не пройшло десяти хвилин, – Порох захарчав.

«Щасливий вiн! – подумав Чiпка. – Таке лихо, а спить безпечно... Тут – ще тiльки заклюнулось, – та й то!..»

XV. З ЛЕГКОЇ РУКИ

Уранцi устав Чiпка з досадою в серцi, з дурманом у головi. Узяв просьбу, поклонився Пороховi, пiшов у суд. Ще було дуже рано: нiкого з судовикiв не було в судi; тiльки один сторож пiдмiтав скрiзь по хатах порозкиданi шматочки нiкчемного паперу, й цiлу коробку його, разом з смiттям, висипав у грубу...

– Та й раннiй же! – сказав вiн, побачивши Чiпку. – Пiдожди лишень... Ще нiкого нема...

Чiпка сiв на рундуцi. Пiсля недоспаної ночi, пiсля згаги, осiння ранкова прохолода здавалася йому такою хорошою, нiби оживила його... Голова потроху одходила; веселiшi думки прокидалися. Вранiшнє сонце обливало його м’яким свiтом, пестило його вид, очi, нагонило сонне забуття... Чiпка захитався, задрiмав. Його розбудив якийсь гомiн. Розплющивщи очi, вiн побачив – цiла купа людей увалила в двiр. В одного з-за пазухи виглядав крайок паперу; в другого на грудях наче горб вирiс: то оддимався цiлий хлiб, узятий з дому на цiлий день; у третього за плечима торбина... Кожен щось розказував другому; iнший розмахував руками: всякого клопотало своє дiло... Чiпка сидiв мовчки; навiть не дослухався до людського гомону: в його гомонiло своє лихо... Якось незнарошне погляд його впав на одного чоловiка. Нарiзко стояв вiн пiд забором, зажурений, похнюплений. Другi посiдали, смiялись, балакали. А вiн стояв мовчки, як одшиблений, i, здається, нiчого не чув, не бачив... Чiпка подумав: «Мабуть, неабияке дiло i в цього!..»

Аж ось – хтось крикнув: «Секретар! Секретар iде!..» Усi повставали, насторожились. Пiдвiвся й Чiпка. У воротях показався сухий, перегнутий утроб панок, з зеленим комiром, з блискучими гудзиками... Чiпка глянув на його. Борода йому була гладенько виголена; як та сокирка, видалась вона вперед, ховаючи в прогалинi мiж довгим носом i собою запалий рот з сухими тоненькими губами; голова трохи подалася назад; довга шия вип’ялась так, як у вола, коли його в ярмо запрягають; на грудях одтопирились верхнi краї форменого сюртука, застебненого внизу на два гудзики, i робили нiби горб, а на спинi був справжнiй горб – аж од самих плечей до тонкого, перегнутого стану... «Ну й цього перегнуло!» – подумав Чiпка.

Секретар Чижик, – то був вiн самий, – увiйшов у двiр, обпираючись на довгий цiпок, як обпираються старцi.

Люди поздiймали шапки. Вiн озирнув усiх своїм мишачим поглядом – i пiдступив до людей.

– I ви до нас. Осип Федорович? – осмiхнувшись, промовив вiн до одного, видно, полупанка, що стояв тут же таки мiж народом.

Той поклонився, розказав свое дiло. Секретар пiдступив до другого, до третього – до всiх по черзi. Знакомих величав на ймення; незнакомих прямо запитував: «А чого?» Дiйшов i до Чiпки:

– Ти чого?

– З прошенiєм.

– Об чiм?

Чiпка подав до рук прошенiє. Секретар шморгнув носом; витяг лiвою рукою з-за пазухи, з червоними розводами, чорну хустку, обтерся i став потихеньку читати прошенiє...

– Нiчого не буде! – вiддаючи назад прошенiє, одказав вiн, навiть не глядя на Чiпку.

– Як? – здивувався той.

– Так... документiв нема!

– Та нам же громада цю землю одсудила...

– То що, що громада?..