Розділ «ЧАСТИНА ТРЕТЯ»

– А мого там не бачили? – несмiливо, боязко запитала Мотря.

– Бачила й вашого... бiгав там та людей збирав: думка була рятувати.

– П’яний? – перебила баба.

– Бог його знає – чи п’яний, чи нi. Бачила тiльки, що до кожного приставав: не даймо! заборонiмо! Так його москалi як запопали...

– Та й... де його дiли?.. – з ляком скрикнула Мотря.

– Не знаю, не бачила. Казали люди, що i його либонь бито... Та так, кажуть, немилосердно, що аж кров цiвкою...

Вид Мотрин, й без того хмурий, ще дужче потемнiв... Схилила вона сумно голову; потекли гiркi сльози з жовтих, мутних очей, потекли по щоках, по глибоких рiвчаках, що лiта та недоля попроорювали по сухому виду.

Баба ще довго розпитувала сусiду; сусiда ще довго розказувала. Мотря вже не чула нiчого того. Серце в неї щемiло, болiло; голова, як отуманена; за сльозами вона нiчого не бачила. «Бито... прилюдно, принародно бито... – думала вона, заливаючись сльозами. – До горя, до нужди, до мого безголов’я ще й сорому прибуло... поговору!.. А скiльки ще прийдеться перетерпiти таємних смiшок та шуточок!.. Там у чорну вкинули, кажуть, чоловiка убив... Хоч i не вiн, – та вже коли так, то вiн! Голову ограбив, писаря... Вiн!.. I людей перепоїв, на лихе пiдбив... Вiн!.. I все вiн, усе вiн!.. А тепер його, як якого, – прости господи, – душогуба, прилюдно нiвечили... били... А воно ж: його тiло – моє тiло! Його б’ють, – менi боляче... Та то ж, кажуть, до живого тiла, до кровi... Господи! вже як на кого узляться люди, то до краю вже доїдять, до кiнця догризуть! Що де не зробиться, чого де не видеруть, – усе вiн, п’яниця, розбишака!.. Та вже коли б хотiли помститися, коли вiн заслужив того, – то хоч би не прилюдно, не принародно!.. А то ж – кожне бачило, кожне чуло... Пани... а душi людської, серця в них немає! їм, коли простий чоловiк, то все одно що товарюка... Лупи, бий його прямо рублем... не зiгнеться!.. Боже! Боже! де ж твоя правда святая?..»

Вона була тепер сердита на всiх людей, на весь мир, на весь свiт, – на панство, що її сина побило... Хто їм дав право її дитину безчестити?.. На москалiв, що так немилосердно, по-катiвськи били; на людей, що не тiльки не оступалися, не обороняли, а дивилися на те та смiялися... У кожнiй людинi вона бачила тепер свого кревного ворога. У цокотаннi сусiди вона чула гiркий глум над її материнським жалем, над її бiдною головою; самий голос бабин, старий та спокiйний, здавався їй потайними жартами над нею самою... «Чужi... чужi... Що їм?.. у них болить?.. їм шкода?!» – думала вона, обливаючись гiркими слiзьми, що так i плили, так i лилися одна за другою. I кляла вона свою долю; проклинала людей, проклинала свою кохану дитину – свого сина, котрого так жалкувала... То був болiсний лемент душi, глибока враза серця, – нiкому не вiдомi, окрiм матерi... Тiльки одна мати вмiв разом кохати свою дитину й ненавидiти, жалкувати й проклинати; бажати бачити, чути – й не дивитися, не слухати.

На другий день прокинувся Чiпка, як уже сонце пiдбилося. Окликнув Лушню. Лушнi вже не було. Дiждавши, поки Чiпка заснув, вiн тихенько злiз з печi, вийшов з хати та й потяг прямiсiнько в Крутий Яр.

– А що Чiпка? як? – стрiли його товаришi.

– Нiчого... живий! Усе гаразд... Глядiть тiльки: нi слова, де були. Сказав, – у чорнiй сидiли...

I давай розказувати, як його Чiпка трохи не вбив, як вiн вибрехався; розказав i про останню розмову з Чiпкою; радив пристати... Пацюк одразу згодився, Матня впирався.

– Стань у службу, – одказав вiн, – нiколи й чарки горiлки випити...

Одначе Лушня та Пацюк укландали й його пристати на Чiпчину раду. Оже вiн згодився найнятись не в. кого з хазяїв, а де-небудь у жида на винницi або в броварi. Так i зробили. Той день перегуляли, а на другий усi три пiшли на Побиванку до жида, стали на винницi.

Чiпка пiдождав, поки геть пiдбилося сонечко, одягся в свитину й пiшов до баби, де жила мати. Надворi зустрiв вiн бабу.

– Добридень, бабо!

– Добридень.

– Що мати – у вас?

– У мене.. А що?