Розділ «ЧАСТИНА ТРЕТЯ»

– Та й я, мабуть, такий, що хай собi гуляють самi, – скорчив лазаря Лушня.

Чiпка нiчого не одказав. Обидва помовчали. Лушня обiзвався перший:

– Пусти, будь ласка, в хату, хоч погрiюся, бо так змерз у тiй гаспидськiй чорнiй, що трохи душi не витрясло, аж печiнки пiдкидаються... – I почав цокотати зубами та здригувати, буцiм справдi змерз.

Чiпка повiрив Лушнi. Стало йому жаль товариша. Вiн скочив з полу, швиденько одсунув дверi.

Лушня увiйшов у хату; внiс за собою макогiн, що покинув Чiпка надворi.

Та Чiпка вже не слухав тiєї одмови, слова його полилися, як бистра вода, прорвавши греблю...

– Ой!.. дорогою цiною заплатять вони за неї! За тi сльози, за ту кров, що сьогоднi безневинно пролито... будуть вони довiку мучитися, до суду мордуватися!..

– Кому ж вони заплатять? – перебиває Лушня.

– Менi!.. менi заплатять! – гукає Чiпка, пiдводячись на руки. – Я їм покажу, що мене страшно займати!.. Поки вони мене не зачiпали, я був до них, як усi люди... А зробили таке зi мною... стережiться ж тепер!.. начувайтеся!..

– Що ж ти зробиш? їх скiльки, а ти – один.

– Я – один? Хiба мало таких, як я, як ти, та Петро, та Яким, без хати-оселi, без притулку-пристановища?.. Хiба;трохи тиняється по свiту, де б свою голову прихилити, де б себе приткнути?! Ще ж це тепер... А як зовсiм розв’яжуться з панами... трохи нас буде? Що ж ми?.. Хiба ми не люди, щоб нам погибати попiдтинню голодною смертю? Хiба б i ми не лежали на перинах так само, як вони, коли б у нас такi достатки?.. I ми б були такими або ще й кращими!.. Та лихо наше, що вони все прибрали до своїх рук, запрягли нас у плуг: «ори, мов, дурний хлопе! роби на мене! А я лежатиму та їстиму те, що ти наробиш!..» А коли оце той орач, що день у день не вилазить з тяжкої працi, замовив тiльки одно слово, що йому треба їсти, треба й жити, що – дай же менi плату хоч за оцi останнi два роки, що робив на тебе... так вони, бач, якої заспiвали?.. «Бунтовщики!.. розбишаки!..» За ними й сила... Навели на нас москалiв, били нас, нiвечили, знущалися перед усiм свiтом... Так оце правда? це вона??. Нi, Тимофiю! Коли так... Не даєш ласкою, оддаси силою! Насилаєш на нас усяку наволоч, позориш нас серед бiлого дня, а те, що ми просимо сльозами, взиваєш розбишаками... Коли ж так... темна нiч покаже – де моє, де твоє!

Лушня слухав, дух притаївши, боявся поворухнутися, здихнути... зовсiм оторопiв. Вiн зроду не чув, щоб хто казав про се, та ще таким зичним голосом, з таким страшним завзяттям.

А Чiпка не вгавав; вiн зупинявся тiльки перевести дух.

– Чи так, Тимофiю?

– Так, Чiпко, – ледве вимовив Лушня.

– Од сьогоднi – шабаш пити! годi гуляти!.. Станьмо й ми такими, як люди... Знайдемо роботу, – рук не позичати... А проте – свого не забуваймо! I вони так роблять... Коли вони вмiють пiд нас пiд’їздити, – навчiмося ж i ми пiд них! Хай знають, нехристи, де правда! Коли є вона, – то для всiх хай буде рiвно; коли нема, – то всiм нема!

– Добре, Чiпко! їй-богу, добре! – обiзвався Лушня, так йому подобалась така рiвна правда. – Я перший, брате, [радий] хоч i сю нiч затесатись до пана, та розказати йому, де правда...

– Та не пан один, Тимофiю, – не вiн один!... Усi налягли на нашу шию... всiм бажається поїздити на їй!.. Пан, як пан: вiн тiльки своє дiло знає – панське!.. Коли б до нас старшi над паном правдивiшi були... i пан би був не той! Вони б довiдались, чого люди страждуть, вiд кого й вiд чого вони терплять; вони б прямо сказали пановi: нi, то буде неправда, коли так зробимо!.. Так же нi! Пан – свiй брат... Пан, бач, i примаже, й замаже, бо в пана є, бо вiн наздирав з людей... А людям де взяти?.. Та й то ще не всi, Тимофiю! I пан, i старшi – одна бiда... Он, попи нашi! Вони перед богом за нас, вони бачать кривду... та й тi нi слова!... А кому ж, як не їм першим замовити його?.. Жид – i той... i той на нас!.. обдурює нас, обпоює, вимотує з нас останнє збiжжя, яке ще зосталося за душею... Сам пiдведе, сам i видасть!.. Усi на нас, Тимофiю, всi!.. I свiй брат багатир на нас... I п’яницi ми, й злодiї, й волоцюги... Як ще ми живемо на свiтi, Тимофiю?.. Як нас не подушать усi отi праведники?.. Здається, само небо, якби впало на нашi плечi, не було б таке тяжке, як та неправда, та наруга, котру ми терпимо вiд кожного!.. Не будьмо ж дурнi, коли так!.. Оце нас четверо. Годi, кажу, пити-гуляти! Що з того, що ми поживилися в пана та в голови з писарем? Жид i забрав усе те собi; а нам ще понабивали... Нi! Станьмо краще такими людьми, як усi, – приймемось за роботу, вдень будемо працювати... а нiч-матiнка – й научить i скаже, де наше лежить... Добре?

– Добре, Чiпко! З завтрього я сам стаю на роботу, – годi волочитись! Скажу Петровi й Якимовi... Будемо грошi заробляти...

– А я мирюсь з матiр’ю, переводжу до себе... Скажуть люди: оханувся! то й добре... Будуть i грошi... А що то, брате, за сила грошi? Сказано: золото мур ламає! Чого тiльки не зробиш за грошi... Ти думаєш, мене б били, коли б я був багатий?.. Чи одняли б були землю в мене, якби я мав грошi?.. Пiдсипав би яризцi п’ятдесят карбованцiв, як отой волоцюга... «Не займай моєї землi!.. Не одбирай її в мене!..» I не заняв би... бог зна, що з мене тодi б вийшло... Був би я, може, досi жонатий; жив би хороше, тихо, з людьми в ладу; годував би дiток, як другi, от як Грицько... А то – мати... та рiдна мати, що тебе на свiт народила – й та стала тобi ворогом!.. Хiба воно легко то, Тимофiю? Згадаю, серце розривається, душа болить... А все через ту землю... Хоч i не в землi, бач, сила... Нi! Земля – так собi: земля та й годi!.. Та через землю я втеряв своє щастя, свою долю... втеряв... А коли б ти знав, коли б ти бачив, Тимофiю, що то за людина така?! Ото вона сьогоднi, менi й снилася... Наче янгол, як свята душа, лiтала вона над моєю головою...