Розділ «ЧАСТИНА ТРЕТЯ»

– Не знаю... чи казати, чи мовчати?.. – несмiливо знову озвався, перегодя трохи.

– Про що? кажи!

– Удень сьогоднi я спав... менi приснилося... Чiпка вимовляв кожне слово з протягом, мов нехотя, з переривами: язик казав одно, а думка вперед бiгла – за другим.

– Ну?.. що ж тобi снилося?

– Я плакав... Я молився боговi... не помага!

– Та що ж там таке? кажи! – пристає Лушня.

– Я довго думав... – тяг Чiпка слово за словом.

– Що ж ти думав?

– Ти бачив сьогоднi людську неправду? – якось, мов натужившись, викрикнув Чiпка. – Бачив?..

– Хоч не бачив, то чув, разказували, – одмовляє Лушня.

Довго ще вони мiж собою балакали, поки поснули. А поснули вже тодi, як стали другi пiвнi кричати, на темному небi примеркали зорi, Волосожар на пiвнiчнiй сторонi догоряв i тремтiв бiлувастим свiтом, а ясний мiсяць почав бiлiти, спускаючись насупроти за гору.

XXII. НАУКА НЕ ЙДЕ ДО БУКА

Мотря та хазяйка її, «довгоп’ята баба», ще звечора, перед тим безталанним днем, усе чогось кволiли та жалiлися на проклятущий мороз, що як у забiй забив – день у день... Вони сидiли на печi, й то померзли. Бабина онука, дiвчина, знай снувала з хати в сiни, а з сiней в хату, та напускала холоду. Видко було, що її обхопила якась нетерплячка.

– Чого ти, дочко, рипаєшся, дверима? – спитала її баба.

Замiсть одмови дiвчина, може й недослухавшись, защебетала:

– Уже нашi дiвчата вулицю збирають!.. Такi дурнi... який холод, а вони спiвають, аж вулиця розлягається... Як у них i роти не позамерзають?

– Та то вони, видно, на досвiтки йдуть, – обiзвалася Мотря з печi.

– Нi, таки на вулицю. Сьогоднi й менi Прiська казала, щоб i я вийшла...

– Усе тепер пiшло не по-людськи! – зiтхнувши, одказала Мотря. – Яка тепер, серед зими, вулиця? То по лiтовi, та по тепловi...

– Та й я, тiтко, казала Прiсьцi... Смiється, дурна, та одно плеще: виходь та й виходь!.. Сьогоднi до їх байрацькi хлопцi прийдуть, i Ковалiв Василь прийде...