Розділ «ЧАСТИНА ТРЕТЯ»

– Хто? – не розбираючи Чiпчиного марива, питає Лушня.

– Галя!.. Моя люба... найкраща над увесь свiт... – Яка Галя? – питає вдруге Лушня.

Чiпка схаменувся.

– Не знаю, – одказав i замовк.

– Чи не закохався, бува, та й не хвалишся?.. – допитується Лушня.

Чiпка не одмовив нi слова, тiльки зiтхнув, здержуючи дух, щоб Лушня не почув. Довго мовчали обидва.

– Що з тобою таке: чи ти здужаєш. Чiпко?

– Нiчого... Болить тiльки все... Побили сучi сини до живого тiла, – як печене болить...

– То ти б до знахарки пiшов, щоб мастi якої дала або зiлля.

– Загоїться й так. А слiди хоч i зостануться, – то дарма: вони будуть нагадувати, щоб часом не забув!..

– Та й у тебе в хатi, – хоч вовкiв гони!.. – привiтався Лушня. – Чи немає хоч чарки горiлки погрiтися?

– Чортма! Лiзь на пiч, коли хоч...

Лушня побрався на пiч, та, не роздягаючись, лiг мовчки. Чiпка собi лiг на полу.

Лушня лежав та радiв, що так дiло обiйшлося. Турбувався тiльки про одно: коли б перше Чiпки побачитись з Петром та Якимом, та наструнчити їх, щоб уже в один голос спiвали... Вiн справдi став побоюватись Чiпки... «Коли б ще самому в брехунах не остатись, а то...» – думав вiн мовчки.

Чiпка собi мовчав, хоч теж не спав. Перед його очима куйовдилась денна завiрюха, крутилась, вихорилась. Серед ночi, при мiсяцi, при тяжкiм болi тiла, всi деннi пригоди вставали перед ним, як те страховище, крутили його, кидали то на один бiк, то на другий; не давали болю затихнути, думцi забутися... Вiн лежав, як у вогнi... Душа млiла й болiла, – помстою; серце гукало – оддячити; розум пашiв – злом.

– Тимофiю!

– Чого!

– Ти не спиш?

– Нi, не сплю.

Чiпка замовк.