Розділ «ЧАСТИНА ТРЕТЯ»

А той Василь Коваленко, каже, такий гарний, що й по всьому свiту пошукати... як картина...

– То це, мабуть, вони йдуть назустрiч? – каже баба. – Сказано: молодi... їм що? Аби погуляти та поспiвати.

– Та й хлопцi, чутно, спiвають, – цокоче дiвчина. – Та таких гарних пiсень! Нашi хлопцi таких i не вмiють, – мабуть, то байрачани...

Вона полiзла з рогачем у пiч, засунула горщик, обгорнула жаром, накрила покришкою.

– Пiду надвiр та послухаю, поки кулiш закипить! – сказала та й шморгнула з хати.

Мотря з бабою тiльки переглянулись...

Перегодя трохи, дiвчина знову вскочила в хату, затупала голими ногами, червоними, як у гусака, захукала в руки:

– Оце... який холод, нехай йому гаспид! Мороз прямо, що з очима!.. Ху! ху! (хукала в руки). А хлопцi такої гарної спiвають; а дiвчата й собi... Якби не так холодно, та не вечеря, то майнула б аж туди!

– Босонiж?.. – озивається Мотря не то з докором, не то з радою.

– Нi, взулася б...

– Так тобi вечерi шкода втеряти? – смiється баба. – Ото дiвка!

– Нi, не вечерi шкода, тiльки хто ж її варитиме?.. Та я таки й не хочу...

– Як старець копiйки, – шуткує баба.

– Нi, не хочу! Бо там десь чутно й бiйку, – тiльки: гуп та гуп!.. Може, то нашi парубки з байрацькими завелися, щоб на чужу вулицю не ходили?..

– То, видно, крiпаки попилися, та не помиряться!.. – угадує баба.

Мотря важко зiтхнула. «Попилися?.. – подумала. – Хто ж їх попоїв, як не вiн?..» Серце в неї защемiло. Цiлий вечiр була вона смутна: нi цокотання веселої дiвчини, нi бабинi жарти не розважали її.

– Чогось менi на душi так погано, коло серця щось в’ється так... – жалiється бабi. I заранi лягла спати.

Не спиться їй. То думки, то кашель не дають заснути. Оце зведе очi, заплющить – i розкриє: їй верзеться п’яне грище. Перевернеться вона на другий бiк, уткне ниць у подушку своє лице, – кашель пiдступить пiд горло, лоскоче, душить... Вона пiднiметься, сяде, кашляє, схопивши голову в руки... Сидить... Кашель трохи втих, одiйшов... Думає вона: де та смерть забарилася? де вона ходить?.. Та з смертi перенесе її думка на його, на сина... та знову на смерть... Насилу перед свiтом заснула. Удосвiта не вставала.

Ранком долiтали до їх хати нестямнi крики та гуки... То окликалася московська розправа.

– Господи! що тiльки робиться на вигонi! – вскочивши в хату, замiсть привiту, прокричала сусiда. – Москалi стали кружком, обступили крiпакiв, – та кожного беруть та й б’ють... Тi кричать, просять, молять... А народу збiглося на ту бiйку дивитися... то й землi важко! А справник, чи якийсь там старший, як крикне на людей: «Што ви стоїте, сякi-такi?.. вон отсюда!» Так усi й полинули – хто куди попав... Хто прямо шляхом, хто через городи, аж тини трiщать, а вони городами та снiгами так i чешуть... Сказано: страх такий, що господи!..