Розділ «ЧАСТИНА ТРЕТЯ»

– Та нiчого. Я до матерi, коли можна.

– Iди. – «Чого це вiн?..» – подумала баба, й страшно їй стало. Вона мерщiй в хату.

– Мотре! Мотре!

– Чого?

– Син iде...

Мотря не одказала нi слова, – тiльки затрусилася... То морозом її осипає, – вона бiлiє, то у жар укине...

– Чого вiн iде? – за Мотрю спитала дiвка.

– Не знаю, – одказала баба.

А тут i Чiпка в хату.

– Добре здоров’я вам, бабо, й вам, мамо!

– Здоров був. Чiпко, – одказує баба. Мотря одвернулася; сльози заслали їй очi... Усi мовчали. Чiпцi нiяково стало... Зом’яв вiн у руках свою шапку й несмiливо промовив:

– Я до вас, мамо...

Мотря не озивалася. Чiпка собi замовк. У хатi зробилося важко, мов стеля нагнiтила...

– Чого ти до мене прийшов? – нешвидко вже вимовила Мотря, все-таки не глядя на Чiпку.

– Прийшов я, мамо... перепросити вас... Дурний я тодi був, п’яний... зневажив вас... зобидив крiпко... За те мене бог покарав... Простiть мене! не гнiвайтесь уже на мене!

Не видержала Мотря. Сльози бризнули з переповнених очей i, як горох, котилися по виду, падали на долiвку. У душi разом заговорила й одрада, й жаль, i докора... їй любо, одрадно було, що син покорився, що вiн побачив, якого лиха наробив собi через свою дурну голову та ледачу волю, що вiн повинуватив себе перед нею, перед матiр’ю котру образив так... I разом уставала перед нею чорною хмарою синова зневага, давила, як обценьками, материне серце; прохалася вилитись хоч у гiрких докорах... Мотря, вмиваючись сльозами, стала ганьбити сина.

– Тепер, бач, i до матерi?!. тепер i до неї, як нiкому пожалiти?.. А як тодi, – так мати сяка й така!.. Чи тобi не соромно? чи тобi не грiх?.. мене на старiсть е пустив по чужих людях тинятись... шматок хлiба од чужих людей приймати... таке про тебе слухати?.. Що ж мати, – ворог твiй?.. Мати, як мати!.. Вона б своєї пучки врiзала, та дала своїй дитинi, щоб йому було краще!.. А ти зараз – угору; зараз – сяка та така!.. I А тепер, бач, як поповчили, так i матерi стало треба? Зараз до неї? Що – добра московська наука?.. добра?!. Тепереньки й покора де взялася... А тодi... мати слово i скаже, – а ти десятеро... мати заплаче, – а ти в бучу!.. А я тобi скажу, сину, коли б у матерi була така сила, щоб тебе провчити, як чужi провчили, то не скакав би ти, як зiнське щеня, вгору, – не дорiкав би гiркими словами стару матiр, що над тобою довгих нiчок недосипляла, од свого рота одривала та тобi давала!.. не ображав би ти її серця так!..

– Не згадуйте вже того, мамо!.. Простiть... забудьте! То було давно, колись... Що ж п’яний чоловiк?.. П’яний – дурний... Самi знаєте: не поставить свiчки, а звалить!..

Мотря замовкла, втирала рукавом сльози... Баба й собi додала ганьби та докори таким лихим вчинкам. Чiпка стояв, повiсивши голову, коло порога... Мотря глянула на його – i разом перевернула своє серце на великий жаль.

– Мабуть, тебе, сину, там так понiвечили, що й кiстки цiлої не оставили?.. – сказала вона, з жалем дивлячись на його блiдий, болiсний вид. – Дивись, як на виду спав... поблiд, позеленiв!..