Розділ «ЧАСТИНА ТРЕТЯ»

Попрощалися.

Того ж таки дня надвечiр. Чiпка зiбрався, пiшов у Крутий Яр. На другий день добув десь цiпа й молотив у клунi, аж на сажень солома летiла вгору. Де та сила i хiть узялися! Такий робiтник з його, – золотi руки. Нiмець – i той пiдхвалює Чiпку, другим на зразок ставить...

– Шiпка, карошь работай... как бiдло!..

– Еге!.. – смiються пiщанськi козаки: – що то московська наука! Уже й наш верховода в Крутому Яру з цiпом... Воно-таки дивне дiло – лоза!.. А то – господи, твоя воля! Там у свято пiдняли такий бенкет, що й землi важко; а пiсля свят – зовсiм здурiли!..

Чiпка не чув нiчого того, а Мотря, хоч i чула, та затикала вуха, проклинаючи панiв, москалiв i людей, що смiялися... Чiпка був на роботi, Мотрю в бабинiй хатi непосидяча брала. Щодня вона заходила в свою хату. Скiльки вона лиха в тiй хатi витерпiла, нужди, холодних та голодних днiв! Скiльки раз її доля зрадила, її надiї розмела, розбила, потопила в безоднiй прiрвi гiркого життя!.. Сидячи в старiй пустцi, почне пригадувати Мотря все, що тiльки стара пам’ять у головi задержала... Посумує, пожуриться сама собi, заплаче та й пiде. А на другий день знову телiпається. Аж нудно їй, як вона не провiдав який день своєї хатини... А вночi – тiльки й думки: коли б уже швидше ця люта зима минала, снiги тали, поля зеленiли, щоб можна було коло хати взятись, лагодити та переходити! Такими думками тiльки й жила.

От уже й масниця. Сонце геть високо пiднiмається; грає на весну-красну; грiє – вже воловi й пiвбока нагрiє, як кажуть люди. Снiг м’якшає, лiд дiрчавiє, чорнiє; коло хати вже поодтавало; дiтвора висипала з хати на призьбу, проти сонця з козачками грається... Весною дише...

Крiпаки радi такi, що дiждали весни – першої вiльної весни, що годi на панiв робити...

– До шинку, братця! за волю!.. за волю!.. – гукали вони, прямуючи в шинок.

Одгуляли масницю. А тут посередник приїжджає, уставну вводити, землею надiляє... Крiпаки перелякалися, щоб з землею часом не надiлив вiн ще чим... другою неволею!.. Дехто тихенько мiркує, що земля ця i є друга неволя, що пани за неї плату братимуть, на панщину гнатимуть...

– Не хочемо землi!.. не треба!.. До слушного часу – гуде громада, сподiваючись того слушного часу, коли землю вернуть їм даром, без грошей... Вони думали, що цар волю дав – i землi подарував; а то вже самi пани видумали якусь плату... «Та вже таки колись правда зверху буде!» – думали вони i стали дожидати «слушного часу»...

Пiднялася знову буча та колотнеча... Не в одних Пiсках, – гукали про той слушний час скрiзь по Вкраїнi, по всiх хуторах, селах... Одгукувався крик той по повiтових городах... Сказано – всюди, де тiльки темний, помучений крiпак, котрого цiлi вiки нiхто не питався нiчого, котрий був волом, що переорював панськi лани та засiвав на панський прибуток, – скинув з себе панський ланцюг, дихнув волею...

Нiчого робити – прийшлось тую волю силою вгамовувати... Настала москалям робота. Переходять вони з села у село, з одної волостi до другої, – та прописують «слушний час»... Тим тiльки й служать, що своїх iнодi братiв та батькiв дубасять, в’яжуть та везуть у город, у тюрми саджають... А туди пiшов – як у яму. Коли-не-коли вирне: той на Сибiр пiшов; той на каторгу!..

Чiпцi тепер нiколи дослухатись до всього того. Вкупi з матiр’ю вiн день у день коло хати порається. Розкрив її, оббив зокола й зсередини; трухляве дерево викидає, нове вставляє – цiле; новi крокви становить; околотом вшиває... Мотря з мазальницями вовтузиться, їх смiхи та пiснi з самого раннього ранку розбуркують село, розносяться на всi Пiски...

До паски вже стояла хата, як та чепурна дiвчина: рiвна, висока та бiла-бiла, як снiг. I можна було бачити, як кожного ранку й вечора виходила з неї старенька жiнка, трохи згорблена, з веселим поглядом в очах. Хутко вона бiгла до ожереду соломи, що стояв на вгородi; хутко набирала повне рядно й несла через силу в хату. То була Мотря. Аж помолодшала вона, як перебралася у свою хату, на нове хазяйство...

Чiпка собi прийнявся за його, аж чуприна мокра. День у день тобi, як в окропi кипить. Полагодив хату, – давай погрiб обчищати та оброблювати; новою лiсою [усадьбу] обплiтати, дощанi ворота майструвати. Об Миколаї на ярмарку овечат купив. Треба кудись загонити... Прийнявся за кошару.

Настала косовиця. За отамана ходить! Придбав щось копиць з п’ятнадцять сiна. От уже пополовiли жита; час уже й жати. Стали жнива – й серпом як косою. Тiльки нагинається високе жито, колосиста пшениця пiд його рукою; а там глянь – уже ззаду й снiп лежить, товстий та чепурний...

Радiє Мотря; хвалиться людям – не нахвалиться своїм сином.

– От, дурiв-дурiв, та таки й збiг на свою стежку! Тепер його лихий не вiзьме! пiде собi жити... Шкода тiльки, що не жениться... чого доброго розволочиться, розледачiє!

Так казали люди. I вже не одна стара мати, маючи удочку на порi, нишком собi думає iнодi про Чiпку, а зустрiне, – вiтає гаразденько. Не одна й дiвчина зачiпає його своїми любими жартами. Та глухий i нiмий Чiпка як до вiтання матiнки, так i до жартiв доньки. У його щось iнше на умi, друге на серцi. Iнодi серед роботи, заложивши руки, вiн задумається-загадається... «Ну що ж з того?» – забувшись, спитає сам себе, – та, мов перелякавшись свого голосу, знов за роботу...

Тим часом усячина в них прибуває та прибуває... Минули й жнива. Надворi осiнню пахне. Стало людям вiльнiше.