Розділ «ЧАСТИНА ТРЕТЯ»

Чiпка вийшов посеред двору і почав обдивлятися. Кругом пусто й глухо! Став вiн ходити вiд хати до току, вiд току до хати. На душi важко, – так важко, як ще нiколи не було... Болi з тiла доходили до серця, доймали його; голова горiла; думки мутилися: ображали його неправдивою карою, лякали людським смiхом... Вiн раднiший би був просити, в ногах лазити, сльозами молити, – аби тiльки забути те, що було! А воно стояло, як страховище, перед його очима; як те марево, мiнилося в його думках. То учувався йому глухий, здавлений смiх; то, мов ненароком, гострi, як спички, жарти в розмовi; то повсякчасне пряме вибивання на очi... Вiн знемагав вiд муки. «Краще б я не родився або мене забито, нiж отаке терпiти!..»

Душа бажала подiлитися з ким-небудь своїм лихом; серце – вилити накипiлi сльози. Так же кругом – нi духа! Ламаючи руки, жалiбним поглядом подивився Чiпка на захiдне зарево, та. й посунувся смутний в хату... I жалко й страшно було дивитися на його сумну постать, що так виразно чорнiла мiж двома заревами свiту – мiсячним i захiдним. Наче виходець з того свiту, мов грiшна, душа, бита своїми тяжкими переступами, зiбралася каятись перед богом, – та не змогла: замiсть молитви, уста шептали гiркi прокльони, перечитуючи свої грiхи...

Посеред хати, освiченої мiсячним свiтом, що через вiкна вривався в хату, слався широкими смугами по долiвцi i ховався аж пiд полом, – стояв Чiпка навколiшки i молився... прокльонами. Сльози блищали в його очах; вiн клав щиро поклони...

А товариство його – Пацюк, Лушня та Матня, – як побачило, що за баталiя пiднiмається в Пiсках, та мерщiй ноги на плечi, та поза хатами, та поза городами, аж у Крутий Яр, та й засiли в шинку в свого ?? давнього знакомого жида Оврама... Прокружали – цiлiсiнький день на останнi грошi, розказуючи всякому, хто заходив у шинок, яке свiтопреставленiє скоїлось у Пiсках... Уже й смеркло.

– А що, братця, чи не навiдатись нам у Пiски: що там дiється? – каже Лушня до товаришiв. – Чи не задопали, бува, нашого Чiпки, бо щось вiн там дуже торгувався?.. Тут уже тiкати мерщiй, коли лихо; а вiн – кличе рятувати!..

– Iди ти, коли хоч, – одказують йому Пацюк та Матня, – ми тут зостанемось...

– Нi, ходiм разом, – пiдмовляє Лушня: – провiдаємо справдi Чiпку... Хоч вiн чудний собi, а все-таки нiгде правди дiти – хороша душа й товариш щирий... вже нiзащо тебе не видасть!..

– Я не пiду, хоч мене рiжте, – каже Матня. – Щоб справдi ще москаль спiймав та дав чосу...

– Та й я зостануся з Якимом, – туди ж i Пацюк. Лушня почухався. Вiн знав, що тепер справдi в Лiски йти небезпечно; одначе совiсть його мучила, що так товариша кинули...

– А що ж його казати? – веде вiн рiч далi, – коли запитає Чiпка: де були?..

– Що ж йому казати? – одказує Матня. – Нiчого не казати!.. Що вiн за спрос?

– Збреши що-небудь, бо справдi негаразд... – рає Пацюк. – I чому ми його не взяли з собою?.. А тепер, може, вже й у Пiсках немає, – москаль узяв...

Пацюковi жалощi усiх уразили: всi мовчали, нiхто нiчого...

– Ну, сидiть же ви тут, братця, – трохи згодом сказав Лушня, – а я пiду довiдаюсь...

Пiшов. Вихопився на гору, глянув на широке роздолля й побачив Пiски, як в туманi, залитi мiсячним свiтом... Мiж темною тiнню голих верб бiлiла боками церковка й позирала навкруги своїм блискучим оком – золотою банею з хрестом; а недалеко вiд церкви, як висока гора, чорнiв панський палац, i, здавалося, сердито поглядав на все село... Село ще не скрiзь спало. Де-де блищало по хатах свiтло, хоч i тихо було: людського гомону не чутно, доносилось тiльки глухе валування собак. Надворi тихо, холодно; мороз скаженiв i давив так, аж зорi плясали; пiд ногами рипiв снiг... Щоб не замерзнути, Лушня пiшов швидше. Незабаром опинився коло Чiпчиної хати. Як та пустка, стояла вона сама собi на край села, облупана, чорна... Тiльки неповибиванi шибки горiли проти мiсяця: здалека здавалося, що в хатi свiтилося. Лушня пiдiйшов ближче. I темно, i тихо!.. Йдучи повз вiкно, що виходило прямо на поле, вiн заглянув, що там дiється?

На полу не видно нiкого... Уже вiн хотiв повернути поза хатою до дверей, коли це (уздрiлось йому) – немов що мелькнуло... Вiн знову прихилився до шибки, дивився в хату. У противнi вiкна мiсяць аж бив своїм свiтом, лягав довгими смугами через усю хату й ховався аж пiд полом... Посеред хати, увесь залитий свiтом, стояв навколiшки Чiпка – молився... Його ясна тiнь раз по раз згиналася, то випрямлялася; на очах блищали сльози...

– Чiпко! – гукнув Лушня пiд вiкном. Чiпка скочив i боязко заховався за пiч. Лушня зареготався на все горло. Регiт його здорової грудини посеред нiчної тишi як грiм, гоготав навкруги, перекочувався, бряжчав у шибки, розлягався по хатi... Чiпцi стало соромно, хоч крiзь землю... Його пiймали на сльозах, вiн плакав, як мала дитина! А Лушня регоче та й регоче пiд вiкнами, – аж шибки двигтять...

– Чiпко! Чiпко! що то ти одмолюєш сльозами? – регочучись, знову Лушня.

Чiпка пiзнав голос. Смiх над його молитвами, над його сльозами, товариська зрада, докора – разом кинулись йому в голову, схопили за серце...

– Уб’ю!.. – аж сичав вiн – та вхопивши макогiн, босонiж з хати...